1 Закон України «Про валюту і валютні операції» від 21.06.2018 р. № 2473-VIII.
2 З їх переліком та короткою характеристикою ви могли ознайомитися в статті «Валютна лібералізація «біля порога»: прийнято всі постанови» в журналі «Бухгалтер 911», 2019, № 3.
Прив’язка ціни до іноземної валюти у внутрішньоукраїнських договорах. Не можна сказати, що це питання було чітко врегульоване в «дореволюційний» 
час: навпаки, його вирішення часто доходило до судових інстанцій. Пояснимо чому.
Ціну згідно з ч. 2 ст. 198 ГКУ зазначають у договорі в гривнях. І тільки в ЗЕД-договорах (контрактах) ціни можуть визначати в іноземній валюті за згодою сторін.
Але не ГКУ єдиним! Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, як свідчить абз. 2 ч. 1 ст. 175 ГКУ, регулює ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ. А в Цивільному кодексі міститься пряма норма, що в зобов’язанні може бути визначений грошовий еквівалент в інвалюті (ч. 2 ст. 524 ЦКУ). Що важливо: жодних додаткових вимог для цього зазначена норма не передбачає.
Ще один доказ правомірності встановлення прив’язки цін до інвалюти міститься в ч. 2 ст. 533 ЦКУ. Вона встановлює, що якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в інвалюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. Інший порядок її визначення може бути встановлено договором, законом чи іншим нормативно-правовим актом.
У чому ж тоді проблема? У тому, що й Мінекономрозвитку, й НБУ після стрімкого «обвалу» 
курсу гривні у своїх роз’ясненнях «не вітали» прив’язки цін до інвалюти у внутрішніх договорах.
Благо суди такої думки не підтримували. Показовою в цьому плані є постанова ВСУ від 07.10.2014 р. № 3-133гс14 у справі № 910/763/13.
За прийнятність фіксації цін в інвалюті виступав і Мін’юст (лист від 13.08.2014 р. № Ч-13744/8.2).
З неї можна почерпнути такі важливі моменти:
— положення чинного законодавства хоч і передбачають обов’язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквівалента зобов’язань в інвалюті;
— формулювати умови договору слід правильно. Наприклад, вдалим нам здається таке формулювання: «Вартість товарів за договором становить 30000 грн. (у тому числі ПДВ — 5000 грн.), що на момент укладення договору відповідає 1000 €. Оплата за договором здійснюється в гривнях виходячи з офіційного курсу євро на момент оплати».
А що ж із цього приводу говорив Декрет № 15-933, що віджив своє? Валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України (ч. 1 ст. 3 Декрету).
3 Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.93 р. № 15-93. Втратив чинність 07.02.2019 р.
Схожі за своїм змістом норми знаходимо і в Законі про валюту, що змінив його. Згідно з ч. 1 ст. 5 цього Закону гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених ч. 2 цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків.
У ч. 2 ст. 5 Закону перелічені випадки, у яких розрахунки можуть проводитися не лише в гривні, але й в іноземній валюті, а також у банківських металах4.
4 Прикладом можуть бути операції зі здійснення іноземних інвестицій та повернення іноземному інвестору прибутків, доходів (у тому числі дивідендів) та інших коштів, одержаних на законних підставах у результаті здійснення іноземних інвестицій.
Тобто поява Закону про валюту в цьому питанні нічого принципово не змінила. Він згадує тільки про розрахунки в національній валюті (а це ми якраз і не оспорюємо), але не про фіксацію в договорі еквівалента ціни в іноземній валюті.
Якщо в договорі користуєтеся прив’язкою ціни до іноземної валюти, врахуйте, що в разі прострочення боржником своїх грошових зобов’язань за договором стягнути з нього інфляційні, швидше за все, не вийде. На цьому наполягав ВГСУ (запитання 10 оглядового листа від 29.04.2013 р. № 01-06/767/2013; запитання 8 постанови № 145).
Хоча Мін’юст свого часу доходив протилежних висновків (лист від 13.08.2014 р. № Ч-13744/8.2).
Заробітна плата в інвалюті: чом би й ні? Не лише ціни, але й розмір заробітної плати, причому навіть фізособам-резидентам можна встановлювати в інвалюті6. Причому в цьому випадку дискусійних питань значно менше. Основні моменти, на які слід звернути увагу, при цьому, такі:
6 Офіційне роз’яснення представника Мінсоцполітики із цього приводу ви могли знайти в статті «Зарплата в інвалюті?» (журнал «Бухгалтер 911», 2018, № 12).
1) виплачувати працівникам-резидентам України заробітну плату можна виключно в гривнях. На відміну від установлення її розміру в прив’язці до іноземної валюти, що прямо не заборонено законодавством і, більше того, прямо дозволяється Мінсоцполітики;
2) прив’язку розміру зарплати до інвалюти слід закріпити в колективному договорі. Адже згідно з ч. 2 ст. 97 КЗпП форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат установлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно в колективному договорі;
При цьому повинні дотримуватися норми та гарантії, передбачені законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
3) слід уникати положень у колдоговорі, які при зниженні валютного курсу можуть призвести до погіршення умов оплати праці працівника порівняно із законодавчо встановленими умовами. Адже такі «погіршуючі» умови є недійсними згідно зі ст. 9 КЗпП. Тому умову про оплату праці в колективному договорі слід прописати так, щоб навіть у разі зниження валютного курсу працівник не отримував заробітної плати менше, ніж минулого місяця.
Наприклад, формулювання може бути таким: зарплата встановлюється в євро та виплачується в національній валюті України з перерахунком за курсом НБУ на останній день місяця, за який вона виплачується, але не нижче курсу, за яким виплачували зарплату за минулий місяць.
Помилково зараховані кошти: коли повертати? Раніше відповідь на це запитання знав п. 6 Указу № 227/957. Він установлював, що підприємства незалежно від форм власності мають повертати у п’ятиденний строк платникам помилково зараховані на їх рахунки кошти. При цьому, враховуючи принципи обчислення та визначення строків, наведені в ЦКУ, малися на увазі 5 календарних днів.
7 Указ Президента України «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України» від 16.03.95 р. № 227/95. Дія Указу припинена з 07.02.2019 р.
При виявленні фактів такого порушення з керівника підприємства і головного бухгалтера міг стягуватися до держбюджету штраф у розмірі двох «неоподатковуваних мінімумів заробітної плати».
Власне, саме цей строк відігравав важливе значення як для цілей своєчасних розрахунків між сторонами, так і для цілей… ПДВ-обліку.
Що стосується останнього, то податківці (категорія 101.06 ЗІР8; ІПК від 20.04.2018 р. № 1767/6/99-99-15-03-02-15/ІПК) навіть робили принципову відмінність для ситуацій, коли отримані неналежним одержувачем (за відсутності договірних відносин з постачання товарів/послуг) кошти (1) повернені у встановлений строк; (2) не повернені в цей строк.
8 З 07.02.2019 р. це роз’яснення переведене в недіючі.
Якщо є договірні відносини щодо постачання товарів/послуг, то на дату надходження коштів на банківський рахунок у платника ПДВ у будь-якому випадку виникають податкові зобов’язання з ПДВ.
Тільки в першому випадку, на їхню думку, податкові зобов’язання з ПДВ можна було не нараховувати. Ми ж із таким підходом не можемо погодитися: факту постачання товарів/послуг від того, що гроші не встигнуть повернути у відведений строк, не виникне. А отже, в неналежного платника немає підстав нараховувати ПЗ з ПДВ.
Але річ у тому, що дію Указу № 227/95 було припинено Законом про валюту (а саме п. 2 ч. 3 ст. 16 цього Закону).
Що ж прийшло йому на заміну? А… нічого 
. Виходить, тепер строк для подібного повернення не встановлений.
Також у зв’язку зі скасуванням Указу № 227/95 виникають два важливі запитання.
1. Який механізм повернення коштів, що помилково зайшли, діє зараз? Керуватися, вважаємо, сторони операції повинні загальним претензійним порядком. Виходячи з ч. 1 ст. 1212 ЦКУ помилковий одержувач коштів зобов’язаний повернути їх потерпілому, як безпідставно набуте майно.
При цьому неуважний відправник коштів повинен направити лист-вимогу повернути помилково перераховані кошти.
Якщо неналежний одержувач не захоче вирішити ситуацію по-хорошому , з нього можна стягнути кошти в судовому порядку.
Також ст. 625 ЦКУ надає можливість стягнути з неналежного одержувача, що прострочив виконання грошового зобов’язання, крім власне суми боргу (тобто суми помилково зарахованих грошових коштів), ще й
1) «інфляційні» (з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення);
2) 3 % річних від простроченої суми.
Раніше передбачений 5-денний строк, вважаємо, як орієнтир сторони можуть використовувати й зараз. Одержувач — для повернення коштів, а відправник — для звернення до суду (якщо після закінчення 5-денного строку помилково перераховані кошти так і не були йому перераховані назад).
2. Які наслідки в ПДВ-обліку виникають у помилкового одержувача грошей? Ви пам’ятаєте, що якщо між сторонами є договірні відносини щодо постачання товарів/послуг, то перерахування помилкової суми коштів спричиняє, на думку ДФСУ, необхідність нарахування ПДВ-зобов’язань неналежним одержувачем.
З іншого боку, повернення таких коштів і зменшуючий розрахунок коригування, зареєстрований одержувачем помилкових коштів, дозволяють такі зобов’язання відкоригувати.
Є й альтернативний варіант — зарахувати ці кошти в рахунок майбутнього постачання товарів/послуг. У такому разі залишаться і вовки ситі, і вівці цілі . У тому сенсі, що й у податківців не виникне претензій щодо такої операції, й сторонам не доведеться коригувати раніше відображені ПЗ з ПДВ.
Одержувач же коштів (тепер уже, виходить, не помилково перерахованих) отримає право на відображення податкового кредиту з ПДВ на дату їх зарахування. Звісно, при реєстрації в ЄРПН податкової накладної платником коштів.
Якщо договірні відносини щодо постачання товарів/послуг між сторонами відсутні, озвучений вище варіант виходу із ситуації не підійде. Але, з іншого боку, «викручуватися» таким чином і не доведеться! Чому?
Вважаємо, що у зв’язку зі скасуванням Указу № 227/95 у головних податківців країни в будь-якому випадку немає підстав для того, щоб вимагати від неналежного одержувача нараховувати ПЗ з ПДВ. Адже раніше вони пов’язували цей його «обов’язок» (який не випливав з ПКУ!) саме із закінченням 5-денного строку. Тепер, виходить, прив’язатися просто ні до чого . Хоча «креатив» податківців усім відомий. Не здивуємося, якщо вони знайдуть нові «зачіпки» для того, щоб ПЗ з ПДВ усе-таки відображати і в цьому випадку…
Зараз роз’яснення в категорії 101.06 ЗІР, на підставі якого ДФСУ раніше примушувала нараховувати ПЗ з ПДВ, відкликано. «Заміни» йому поки що не з’явилося.
Поки ж, зважаючи на відсутність додаткових роз’яснень податківців із цього приводу, не залишається нічого іншого, як керуватися нормами ПКУ. А в ньому помилкове списання/зарахування коштів не підпадає під визначення постачання товарів/послуг, скільки б часу не минуло від зарахування коштів на помилковий рахунок.
