Теми статей
Обрати теми

Рішення рад із земельних питань: контроль за їх виконанням та дотриманням земельного законодавства при прийнятті таких рішень (частина 2)

Даугуль Валерій, експерт у галузі земельних правовідносин, кандидат юридичних наук
У цій статті ми продовжимо1 аналізувати проблемні питання прийняття місцевими радами рішень в земельній сфері та здійснення контролю за виконанням таких рішень самою радою. Зокрема, ми торкнемось таких питань: чи є правомірним рішення ради про затвердження типового договору відповідального зберігання земельних ділянок комунальної власності та укладення радою таких договорів із фізичними чи юридичними особами; яка повинна бути процедура прийняття радою рішень про надання у власність або користування земельних ділянок комунальної власності; чи може рада скасовувати власні рішення із земельних питань.

1 Див. «Місцеве самоврядування» № 12 за грудень 2018, с. 7.

Договори відповідального зберігання земельних ділянок: бути чи не бути

Отже, щодо наявності у місцевої ради правових підстав для запровадження такої форми у сфері земельних відносин, як договори відповідального зберігання земельних ділянок, зокрема шляхом затвердження на сесії ради типового договору відповідального зберігання земельних ділянок, слід наголосити на такому.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та ОМС, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

«На підставі» означає, що суб’єкт владних повноважень, крім того, що має бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України, зобов’язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«В межах повноважень» означає, що суб’єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. Під встановленими законом повноваженнями прийнято розуміти як ті, на наявність яких прямо вказує закон, — так звані «прямі повноваження», так і повноваження, які прямо законом не передбачені, але безпосередньо випливають із положень закону і є необхідними для реалізації суб’єктом владних повноважень своїх функцій (завдань), — так звані «похідні повноваження».

«У спосіб» означає, що суб’єкт владних повноважень зобов’язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»2 ОМС та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, КМУ, а в Автономній Республіці Крим — також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

2 Далі за текстом — Закон № 280.

Виходячи із вказаного вище базового конституційного припису, в діяльності суб’єктів владних повноважень, посадових осіб органів державної влади та ОМС, місцева рада не може приймати рішення або вчиняти дії, зокрема укладати договори певного виду у сфері земельних відносин, які прямо не передбачені Конституцією та/або законами України.

Так, чіткі нормативні приписи щодо підстав та форм реалізації місцевими радами власних повноважень у сфері розпорядження землями комунальної власності та вирішення інших питань у сфері земельних відносин (приватизація, продаж земельних ділянок, надання земельних ділянок в оренду, проведення земельних торгів, припинення права користування земельними ділянками та інші повноваження) наведені в Земельному3 та Цивільному4 кодексах України, законах України № 280, від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі»5, від 22.05.2003 № 858-IV «Про землеустрій», від 19.06.2003 № 962-IV «Про охорону земель», від 07.07.2011 № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр», від 11.12.2003 № 1378-IV «Про оцінку земель», від 05.06.2003 № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та в інших законах України.

3 Далі за текстом — ЗК.

4 Далі за текстом — ЦК.

5 Далі за текстом — Закон № 161.

В той же час визначення договору зберігання як різновиду цивільно-правових договорів, його суттєвих умов, форма такого договору та порядок його укладення передбачені главою 66 ЦК.

Так, відповідно до ст. 936 ЦК за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно з ч. 1 ст. 937 ЦК договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, установлених ст. 208 ЦК, а саме, в угодах між: юридичними особами; фізичною і юридичною особою; фізичними особами на суму, що у 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Водночас письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем (ч. 1 ст. 937 ЦК). Крім того, прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичайним для цього виду зберігання (ч. 3 ст. 937 ЦК). За договором складського зберігання письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом (ч. 3 ст. 957 ЦК).

Зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

ЦК також встановлюються певні особливості щодо деяких видів зберігання та відповідних договорів зберігання, зокрема: складського зберігання, зберігання речі у ломбарді, зберігання цінностей у банку, зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту, зберігання речей пасажира під час його перевезення, зберігання речей у готелі, зберігання автотранспортних засобів.

Слід також зазначити, що ЦК не містить терміна «договір відповідального зберігання». Натомість, пп. 14.1.32 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України6 встановлює, що відповідальне зберіганняце господарська операція, що здійснюється платником податків і передбачає передачу згідно з договорами схову матеріальних цінностей на зберігання іншій фізичній чи юридичній особі без права використання у господарському обороті такої особи з подальшим поверненням таких матеріальних цінностей платнику податків без зміни якісних або кількісних характеристик.

6 Далі за текстом — ПК.

Висновок 1.

Наведені вище положення ЦК та ПК щодо договору зберігання та приписи ЗК як спеціального нормативно-правового акта в цій сфері правового регулювання взагалі ставлять під сумнів правомірність рішень та дій місцевої ради щодо використання такої форми договору у земельних відносинах з фізичними та юридичними особами. Крім того, дивним виглядає, коли місцева рада виступає у земельних відносинах «поклажодавцем», а фізична особа — «зберігачем». Дійсно, зберігачем чого? Земельних ділянок комунальної власності?

Крім того, за загальним правилом саме «поклажодавець», тобто у нашому випадку — рада, здійснює плату за зберігання, а не навпаки. Дійсно, виникає багато запитань, на які відповіді немає, оскільки такий механізм використання земельних ділянок є надуманим та явно протиправним.

Якщо ж депутатський корпус місцевої ради хотів «завуалювати» у таких чудернацький спосіб орендні відносини між радою та громадянами — мешканцями громади, не називаючи їх (відносини) саме так, як вони повинні називатися, то тут є всі ознаки удаваного правочину.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202 ЦК).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК).

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235 ЦК).

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Але, враховуючи статус місцевої ради як суб’єкта владних повноважень, все ж у разі укладання таких договорів, на мою думку, повинні застосовуватися передбачені ст. 228 ЦК правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Так, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Далі, для повноти «картини», слід все ж нагадати, що дії ОМС в питаннях зберігання майна будуть цілком правомірні, якщо мова йде про охорону спадкового майна відповідно до приписів ст. 1283 ЦК.

Так, охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

Нотаріус або в сільських населених пунктах — уповноважена на це посадова особа відповідного ОМС за місцем відкриття спадщини за заявою спадкоємців або за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян, або на підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою чи за своєю власною ініціативою вживає заходів до охорони спадкового майна.

Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

Особи або органи, що вживають заходів з охорони спадкового майна, мають право укладати договори з третіми особами, спрямовані на забезпечення охорони спадкового майна.

Згідно із ст. 1285 ЦК, якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідний ОМС, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

У разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту особою, яка управляє спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, є сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки.

Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з’явлення спадкоємців або до прийняття спадщини. Особа, яка управляє спадщиною, має право на плату за виконання своїх повноважень.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону № 161 особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов’язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки.

Нагадаємо, що питання визнання спадщини відумерлою регулюється ст. 1277 ЦК та неодноразово висвітлювалося на шпальтах нашого видання.

Висновок 2.

Отже, який із всього наведеного можна зробити висновок? Може, й непогано, коли депутати місцевої ради, враховуючи складнощі законодавчого поля в певній галузі суспільних відносин, проявляють «креатив», але у діяльності ОМС як суб’єктів владних повноважень, з урахуванням вже наведеної ч. 2 ст. 19 Конституції України, креативність є вельми обмеженою, а в нашому випадку явно протиправною. Тому дії депутатів і особливо посадових осіб місцевої ради повинні бути виваженими та такими, що відповідають вимогам закону.

Тож проста порада посадовим особам місцевого самоврядування: не шукайте собі пригод, а дійте відповідно до передбачених законом форм і методів, а якщо важко віднайти цілком правомірні дії в певній галузі суспільних відносин, звертайтеся до фахівців в певній галузі.

Наприклад, в нашій ситуації для задоволення потреб мешканців громади у земельних ділянках, з метою спрощення процедури оформлення земельних ділянок відповідно до вимог ЗК, рада могла сама за власні кошти сформувати відповідно до ст. 791 ЗК земельні ділянки сільськогосподарського призначення комунальної власності і в подальшому без проведення земельних торгів та без розроблення громадянами проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (відповідно й без погодження такої документації із землеустрою) надавати такі земельні ділянки громадянам:

в оренду — для сінокосіння і випасання худоби (ст. 34, абз. 16 ч. 2 ст. 134 ЗК)

в оренду — для ведення особистого селянського господарства (п. «а» ч. 3 ст. 22, ст. 33, ч. 3 ст. 134 ЗК)

у власність — для ведення садівництва (п. «а» ч. 3 ст. 22, ст. 35, ч. 3 ст. 134, ст. 118 та ст. 121 ЗК)

у власність — для ведення особистого селянського господарства (п. «а» ч. 3 ст. 22, ч. 3 ст. 134, ст. 118 та ст. 121 ЗК)

Щодо права місцевої ради скасовувати власні рішення або визнавати їх такими, що втратили чинність

Проблематика скасування місцевими радами власних рішень не є новою. Слід коротко нагадати про відоме багатьом посадовим особам місцевого самоврядування Рішення Конституційного Суду України7 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) від 16 квітня 2009 року № 7-рп/20098.

7 Далі за текстом — КСУ.

8 Далі за текстом — Рішення № 7-рп/2009 від 16.04.2009.

Як зазначив КСУ у вказаному рішенні:

«...Зі змісту частини другої статті 144 Конституції України та частини десятої статті 59 Закону вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку. Однак, як вважає Конституційний Суд України, це не позбавляє орган місцевого самоврядування права за власною ініціативою або ініціативою інших заінтересованих осіб змінити чи скасувати прийнятий ним правовий акт (у тому числі і з мотивів невідповідності Конституції чи законам України).

Конституційний Суд України зазначає, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата.

Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання...»

«...Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, Конституційний Суд України вирішив: «В аспекті конституційного подання положення частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (з наступними змінами) стосовно права органу місцевого самоврядування скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни необхідно розуміти так, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України...».

Корисною для посадових осіб місцевого самоврядування у цьому сенсі є також правова позиція Касаційного господарського суду Верховного Суду, наведена у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 920/1173/17 за позовом заступника керівника Сумської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі позивача — Головного управління Держгеокадастру у Сумській області до Сумської міської ради та Приватного виробничо-сервісного підприємства «Проспект» про скасування рішення та звільнення земельної ділянки.

Як зазначає касаційна інстанція, згідно з ч. 1 ст. 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або ОМС в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

За змістом ст. 122 ЗК вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або ОМС. З аналізу вказаних норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття ОМС ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення ОМС є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов’язків фізичних та юридичних осіб.

Частиною 1 ст. 144 Конституції України встановлено, що ОМС в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

У Рішенні № 7-рп/2009 від 16.04.2009 Конституційний Суд України вказав, що ОМС не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Разом з тим із вказаного Рішення Конституційного Суду України вбачається, що такі рішення ОМС можуть бути оскаржені в інший спосіб.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб ОМС, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55, ст. 124 Конституції України.

У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із ст. 16 ЦК, якщо фактично підставою пред’явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб’єкта владних повноважень.

Статтею 21 ЦК визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або ОМС, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, рішення ОМС у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним — розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства.

Таку правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13, у якій Велика Палата Верховного Суду вирішила за необхідне відійти від правової позиції щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі № 21-405а14.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції (з яким погодився апеляційний господарський суд), що даний позов, предметом якого є визнання незаконним рішення ОМС, не може бути задоволено, з огляду на те, що таке рішення є ненормативним актом, який застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і вказане рішення ОМС вичерпало свою дію внаслідок виконання, а відтак його скасування не породжує наслідків для користувачів земельних ділянок.

Висновок 3.

Тож, не чекаючи відповідних заходів реагування щодо прийнятих радою рішень, які суперечать вимогам закону, рада може їх виявити сама та усунути порушення за власною ініціативою. Тим більше, контроль за виконанням того чи іншого рішення покладається радою саме на профільну постійну комісію ради та/або на сільського, селищного, міського голову. Тому, у разі невиконання рішення ради, виявлення обставин неможливості виконання раніше прийнятих рішень (наприклад, відповідні договори не були укладені, а особа, якої стосується таке рішення, не вчиняє жодних дій на виконання рішення ради), виявлення протиправності прийнятих раніше рішень посадовими особами ради, повинні вживатися заходи з приведення таких рішень до вимог законодавства. Така ініціатива може виходити й від депутатів цієї ради або інших заінтересованих осіб.

З урахуванням наведеного вище і в продовження питання, яке висвітлювалося на початку нашої статті, можу сказати, що надання радою земельних ділянок за договорами відповідального зберігання є протиправним. Якщо при цьому не укладалися договори зберігання або договори відповідального зберігання земельних ділянок комунальної власності з громадянами, то рада згодом могла за власною ініціативою усунути такі порушення земельного законодавства, визнавши попередні рішення ради такими, що втратили чинність, або навіть скасувати їх як протиправні. При цьому приймати рішення «Про затвердження типового договору відповідального зберігання земельних ділянок, що належать до комунальної власності N-ї селищної ради» депутати не мають правових підстав з огляду на протиправність такого рішення ради, що було вище детально аргументовано у цій статті.

Щодо процедури прийняття рішень місцевою радою із земельних питань

Тут слід нагадати про необхідність суворого дотримання процедурних норм, встановлених статтями 46, 47, 49, 59 Закону № 280, та Регламенту відповідної ради. Хоча проведення громадського обговорення9, про необхідність якого зазначає дописувач до редакції, або проведення громадських слухань законодавством у нашому випадку не передбачене, разом з тим дотримання прав та законних інтересів громадян, яких стосувалися рішення місцевої ради, що у 2018 році самою ж радою визнаються такими, що втратили чинність, забезпечується іншими обов’язковими механізмами оприлюднення проектів рішень ради.

9 Див. преамбулу статті «Рішення рад із земельних питань: контроль за їх виконанням та дотриманням земельного законодавства при прийнятті таких рішень (частина 1)».

Так, відповідно до ч. 11 ст. 59 Закону № 280 проекти актів ОМС мають бути оприлюднені в порядку, передбаченому Законом України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації»10, крім випадків виникнення надзвичайних ситуацій та інших невідкладних випадків, передбачених законом, коли такі проекти актів оприлюднюються негайно після їх підготовки.

10 Далі за текстом — Закон № 2939.

В актах та проектах актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування не може бути обмежено доступ до інформації про витрати чи інше розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним чи комунальним майном, у тому числі про умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримують ці кошти або майно, а також до іншої інформації, обмеження доступу до якої заборонено законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону № 2939 проекти нормативно-правових актів, рішень ОМС, розроблені відповідними розпорядниками, оприлюднюються ними не пізніш як за 20 робочих днів до дати їх розгляду з метою прийняття.

App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa

Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.

Дякуємо, що читаєте нас Увійдіть і читайте далі