Приховані та удавані правочини як підстава для відповідальності

Про договір зберігання

Відповідно до ст. 936 Цивільного кодексу України¹ за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

¹ Далі за текстом — ЦК.

Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач) (прим. ред. — тобто має відповідний зареєстрований вид економічної діяльності), може бути встановлений обов’язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.

Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках:

Договір зберігання, за яким зберігач зобов’язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.

Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Зберігач зобов’язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Статтею 942 ЦК на зберігача покладений обов’язок щодо забезпечення схоронності речі. Зберігач зобов’язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов’язаний піклуватися про річ, як про свою власну.

Зберігач зобов’язаний виконувати свої обов’язки за договором зберігання особисто (ч. 1 ст. 943 ЦК). Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду.

За загальним правилом зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі.

Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ст. 946 ЦК). Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. При цьому плату за зберігання речі вносить зберігач на користь поклажодавця, аж ніяк не навпаки. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі. У будь-якому випадку зберігання не може бути збитковим для зберігача, тобто, він не оплачує поклажодавцеві жодних коштів, лише навпаки.

Про недійсність правочину

Відповідно до ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Найголовніше в контексті нашої статті — правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Разом із цим діє принцип «правомірності правочину», відповідно до якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які зазначені вище.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Заінтересованою стороною може бути територіальна громада, особа, яка має зацікавленість у предметі правочину, прокурор як особа, яка покликана захищати державні інтереси тощо.

Відповідно до ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

При цьому, якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. На прикладі фіктивного договору зберігання, яким прихований договір оренди, збитки полягатимуть у недоотриманій вигоді від передання об’єкта оренди в платне користування.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою. Також суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Про окремі види недійсних правочинів

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 227 ЦК. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов’язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Статтею 228 ЦК встановлені правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін — в разі виконання правочину обома сторонами — у дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне — з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК). Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

А відповідно до ст. 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Приклад із судової практики

Предметом судового розгляду став договір зберігання нерухомого майна з правом зберігача ним користуватися. Сторонами правочину були ОМС і товариство з обмеженою відповідальністю². Підставою для звернення до суду була несплата ТОВ протягом тривалого часу грошових коштів за користування об’єктом зберігання. Тому ОМС звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за договором зберігання та розірвання договору внаслідок його невиконання, а ТОВ подало зустрічний позов про визнання укладеного два роки тому договору недійсним внаслідок порушення процедури його укладення.

² Далі за текстом — ТОВ.

Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу України³ майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

³ Далі за текстом — ГК.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

При вирішенні наявного спору суд дав оцінку відносинам, що регулюються нормами ст. 936 ЦК, згідно з якою за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності, тобто основною метою договору зберігання є схоронність майна, за що поклажодавець сплачує зберігачу відповідні кошти.

Із тексту оспорюваного договору вбачається, що основною метою цього договору є користування майном, яке передано на зберігання, та оплата грошових коштів за користування цим майном. Тобто сторони фактично уклали договір оренди нерухомого майна.

Відповідно до ст. 235 ЦК зазначений договір є удаваним. Крім того, позивач за зустрічним позовом стверджував, що оскаржуваний договір не відповідає ч. 2 ст. 793, ст. 794 ЦК, оскільки при його укладенні не були дотримані вимоги щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації цього договору. Рішення суду першої інстанції у задоволенні первісних позовних вимог відмовлено, зустрічні задоволені в повному обсязі, договір визнаний недійсним.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, знайшла апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Частиною 1 ст. 16 ЦК передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється у спосіб, визначений законом, зокрема, і у такий спосіб, як визнання правочину недійсним.

Предметом спору за первісним позовом є розірвання договору зберігання з правом користування, а за зустрічним — визнання недійсним цього договору.

Визначення правової природи спірного договору та його відповідності вимогам чинного законодавства є необхідним для вирішення заявлених позовних вимог.

За умовами вищевказаного спірного договору замовник (позивач за первісним позовом) передає, а зберігач (відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом) приймає на зберігання з правом користування згідно з Актом приймання-передачі, нерухоме майно, яке розташоване за адресою: АДРЕСА. Вартість майна, що передається зберігачу, визначається на підставі даних бухгалтерського обліку і відображається в Акті приймання-передачі майна, що є додатком до цього Договору (пункти 1.2, 1.3 договору).

Майно використовується лише за цільовим призначенням згідно з виробничою програмою, погодженою із замовником.

Згідно з п. 2.2 за користування майном зберігач зобов’язався вносити плату щомісячно до 15 числа наступного за звітним місяця в розмірі 9867,82 грн. з ПДВ на розрахунковий рахунок замовника з урахуванням щомісячного індексу інфляції.

У пункті 3.3 договору вказано, що за згодою замовника зберігач має право передати майно в користування іншій особі.

Проаналізувавши умови спірного договору, колегія дійшла висновку, що основною ознакою спірного договору є користування комунальним майном за плату.

Якщо основною ознакою договору є передача в користування майна за плату, то відповідно до ст. 759 ЦК цей договір є договором найму (оренди) майна.

Таким чином, суд першої інстанції зробив вірний висновок, що договір зберігання з правом користування є удаваним правочином.

Згідно зі ст. 235 ЦК удаваним є правочин, що вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними» від 28.04.1978 з подальшими змінами, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Таким чином, удаваний оскаржуваний договір зберігання з правом користування є нікчемним правочином.

Прихованим правочином, як зазначалося вище, є правочин оренди нерухомого майна.

Законодавством України передбачені певні особливості укладання та виконання договору найму (оренди).

Правовідносини сторін щодо оренди майна регулюються нормами глави 58 ЦК та Законом України від 10.04.1992 № 2269-XII «Про оренду державного та комунального майна»⁴.

⁴ Далі за текстом — Закон № 2269.

Судом було встановлено, що спірний договір не відповідає чинному Закону № 2269, норми якого є спеціальними у спірних відносинах, в частині положення про оцінку об’єкта оренди.

Так, згідно зі ст. 11 Закону № 2269 оцінка об’єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Оцінка об’єкта оренди передує укладенню договору оренди. У разі якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об’єкта оренди була зроблена більш як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди провадиться оцінка об’єкта оренди.

Вартість же майна за спірним договором не оцінювалася згідно з Методикою оцінки вартості майна, а визначена на підставі бухгалтерського обліку.

Не відповідає розмір орендної плати і Методиці розрахунку і порядку використання орендної плати за оренду державного майна, затвердженій постановою КМУ від 04.10.1995 № 786 (ср. ).

Також слід відмітити, що договір оренди капітальних споруд або їх окремих частин, якими є майно, зазначене у додатку 1 до спірного договору, що укладається строком на один рік і більше, підлягає нотаріальному посвідченню.

У п. 6.1 спірного договору вказано, що він діє до укладання договору оренди чи іншої цивільно-правової угоди. Оскільки відносини сторін існували більше року, то правочин підлягав нотаріальному посвідченню. Невиконання цієї вимоги, відповідно до ст. 220 ЦК, веде до нікчемності прихованого правочину.

Таким чином, суд першої інстанції вірно визначив, що спірний договір не відповідає закону і є недійсним, та відмовив у задоволенні первісного позову щодо розірвання цього договору, бо недійсний договір не підлягає розірванню, оскільки не створює юридичних наслідків з моменту укладання.

При цьому суд встановив, що цей спірний договір зберігання з правом користування є недійсним з моменту його вчинення.

З огляду на те, що сторонами не заявлялись інші вимоги (наприклад, про повернення майна, стягнення збитків тощо), суд роз’яснив, що наслідки недійсності правочину можуть бути застосовані відповідно до ст. 216 ЦК за вимогою заінтересованої сторони в іншому провадженні.

Державний реєстр судових рішень містить безліч прикладів, коли приховані правочини були визнані удаваними та були застосовані наслідки тих правочинів, про які сторони реально домовились. Окрім визнання договору удаваним, недійсним, такі «забавки» із вимогами законодавства, можуть стати приводом для перевірки контролюючими органами із наступним направленням припису на усунення вимог чинного законодавства та стягнення збитків, або, ще гірше, підставою для початку досудового розслідування відносно конкретних посадових осіб.