* З к/ф «За двома зайцями».
Для почину скажемо, що згідно з визначенням соціальної реклами (див. абз. шістнадцятий ст. 1 Закону про рекламу): «соціальна реклама — інформація будь-якого виду, розповсюджена в будь-якій формі, яка спрямована на досягнення суспільно корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей і розповсюдження якої не має на меті отримання прибутку».
Але не станемо поширюватися про соціальну рекламу взагалі — мова піде про таку суспільно корисну мету, як запобігання розповсюдженню тютюнопаління та зловживання алкоголем. Зауважимо, що у відповідній ст. 12 Закону про рекламу прописано заходи щодо всілякого заохочення розповсюдження фактично неприбуткової соціальної реклами, але є одне положення ч. 2 цієї статті, якому алкогольно-тютюнові рекламодавці, напевно, симпатизують: у такій рекламі не повинно бути посилань на конкретний товар та/або на виробника. Тобто негативний контекст проти-алкогольно-тютюнової соціальної реклами говорить про шкоду куріння взагалі і зловживання алкоголем узагалі, але ж ніяк не про шкідливість конкретного бренду...
Так от, у статті на с. 3 ми згадали, що згідно з ч. 8 ст. 22 Закону про рекламу
рекламодавці алкогольних напоїв та тютюнових виробів зобов’язані у порядку, передбаченому законами України, спрямовувати на виробництво та розповсюдження соціальної реклами про шкоду тютюнопаління та зловживання алкоголем не менше 5 % коштів, витрачених ними на розповсюдження реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв у межах України
При цьому спеціальним Порядком відрахування на виробництво соціальної рекламної інформації про шкоду тютюнопаління та вживання алкогольних напоїв, затвердженим постановою КМУ від 08.09.97 р. № 997 (далі — Порядок № 997), плюс до вже зазначеного в ч. 8 ст. 22 Закону про рекламу (і процитованого вище) також регламентовано, що:
— відповідні суми відраховуються рекламодавцем до спецфонду держбюджету одночасно з перерахуванням коштів виробникам та/або розповсюджувачам комерційної алко-тютюнової реклами (п. 3 Порядку № 997). До речі, у додатку № 1 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» від 25.12.2015 р. № 928-VIII для цих надходжень у розділі «Інші неподаткові надходження» є код 24060500;
— у платіжці дають примітку «на соціальну рекламну інформацію», повне найменування виробника та/або розповсюджувача реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв, а також дату укладення договору (п. 41 Порядку № 997);
— такі витрати відносяться на оборотні витрати (собівартість продукції) рекламодавця (п. 5 Порядку № 997) — це, звісно, зрозуміло і так, але пряма норма не зашкодить. ☺ До речі, оскільки при цьому не говориться ні про яку безпосередню прив’язку такого платежу до факту замовлення таким рекламодавцем виготовлення чи розповсюдження подібної соціальної реклами, то, по-перше, право на витрати у рекламодавця вочевидь виникає «по грошах», а по-друге, по суті, усе це виглядає як деякий обов’язковий бюджетний (?) платіж ☹;
— за порушення Порядку № 997 його п. 7 загрожує рекламодавцям «відповідальністю відповідно до законодавства».
Все так. І все виглядає досить доладно, тобто майже як у пісеньці: «Ни одного печального сюрприза, за исключеньем пустяка»...
А «дрібниця» полягає в тому, що за невиконання конкретно припису ч. 8 ст. 22 Закону про рекламу ні ви, ні та ж Держпродспоживслужба (як орган, уповноважений страчувати та милувати за найрозповсюдженіші порушення законодавства про рекламу), ні інші органи, «заточені» в ч. 1 ст. 26 Закону про рекламу під боротьбу з іншими правопорушеннями за вужчими напрямами реклами, не зможуть знайти ані вказівки на конкретний караючий орган, ані конкретного складу правопорушення, ані конкретної санкції — ані в самому Порядку № 997, ані у профільній ст. 27 Закону про рекламу, ані у виданому згідно з ч. 4 цієї статті Порядку № 693! ☺
Інакше кажучи: з одного боку, обов’язок відраховувати ці «5 %» (до речі, не від вартості алко-тютюнової реклами взагалі, а тільки від вартості її розповсюдження!) у ч. 8 ст. 22 Закону про рекламу таки є, а з іншого — у законодавстві немає ані конкретного «порядку, передбаченого законами України» (зазначеного в цій же ч. 8 ст. 22 Закону про рекламу), ані певної «відповідальності відповідно до законодавства» (див. п. 7 Порядку № 997). Так, формально відповідному органу в ч. 1 ст. 26 Закону про рекламу дані широкі повноваження вимагати від рекламодавців припинення порушень законодавства, але щодо цього конкретного випадку невиконання приписів ч. 8 ст. 22 Закону про рекламу за великим рахунком: (1) не визначено, який саме орган «відповідний» і (2) яку санкцію застосовувати. ☺
До речі, ВСУ в постанові від 11.12.2012 р. № 21-305а12 дійшов висновку, що обговорюваний платіж «не має статусу обов’язкового платежу на рівні сплати податків», тобто, по суті, добровільний... А постанови ВСУ, як відомо, обов’язкові для виконання всіма суб’єктами владних повноважень і не можуть бути оскаржені. І хоча в цій постанові ВСУ спирався на факт відсутності обговорюваного платежу в Законі України «Про систему оподаткування», що наразі вже не чинний, цей аргумент за аналогією працює й сьогодні — адже такого по суті бюджетного (!) платежу немає і в сучасному ПКУ.
