Зрозуміло, що як позиція згори (батьківська), так і позиція знизу (дитяча), займані співрозмовниками, не сприяють конструктивній комунікації, можуть викликати негативні відчуття і виступати формами деструктивного комунікативного впливу. Наприклад, людина розігрує істерику, плаче (дитяча позиція), щоб щось випросити, або навпаки — погрожує, критикує (батьківська позиція), щоб злякати вас і спонукати до якихось дій.
М. Ю. Литвак, спираючись на ідею Е. Берна — доки напрями комунікації залишаються паралельними, вона триває і не набуває конфліктного характеру — сформулював свій принцип амортизації, розробив систему психологічного айкідо. Важливо: якщо транзакції перетинаються, виникає конфлікт. Наприклад, доки один керує, а другий підкоряється — транзакції паралельні, один займає позицію батька, інший — дитини. Але якщо обоє захочуть керувати — виникне конфлікт.
Наведемо й конкретну ситуацію. Керівник говорить підлеглому: «Як вам не соромно, ви не подали звіт своєчасно!». Він займає позицію батька. Підлеглий відповідає: «Так, мені дуже соромно, зараз усе виправлю». Він відповідає з позиції дитини. Комунікація підтримується.
А інший підлеглий на аналогічне зауваження керівника відповідає: «Це вам повинно бути соромно! Не можете навіть чітко поставити завдання, визначити строки, і взагалі!». Він також займає батьківську позицію, соромить свого начальника, а отже, конфлікт буде і він буде дуже емоційним. Начальник викрикне: «Та як ви смієте зі мною так розмовляти!». Підлеглий: «На себе поглянь!». Начальник: «Звільню гада!». Взагалі, що буде далі, якщо ніхто з не застосує принцип амортизації або психологічне айкідо, навіть не хочеться думати. У чому ж суть цього принципу?
Визначте напрям комунікації партнера (згори/знизу) і відповідайте з відповідної позиції, підлаштовуйтеся під його повідомлення. Якщо він поводиться як батько, відповідайте як дитина, він як дитина — ви як батько. А після цього переведіть розмову у простір дорослих, тобто ділових, рівних відносин.
Наприклад, він говорить: «Ви повинні мені допомогти! Негайно!». Ви йому спокійно: «Звичайно, повинен. А в чому власне справа?». Він: «Мені так погано, усе життя руйнується, я такий нещасний, тільки ви можете про мене подбати…». Ви: «Так, давайте подбаю. А що власне сталося?».
Давайте трохи потренуємося у визначенні позиції, яку займає співрозмовник.
Ось такий приклад, із реального життя: «Ох, я бідний-нещасний, як мені погано. Мені постійно не щастить. Тільки ви можете мене врятувати! Не залишайте мене в цій нужді. Ну що ж ви не кидаєтеся мені допомагати?! А? Чом би вам не виділити мені ще трішки грошей? Як це немає? Та ви погляньте на мене! Як мені погано! Як складно. Я не можу так більше жити. А що, якщо я вчиню самогубство? Тут і зараз! Пошкодуйте мене нещасного! Мені треба діточок годувати. У мене кіт хворіє! Ну грошей якихось дайте, або допомогу якусь. Як же я буду без вашої допомоги? Усе тіло у мене болить, хвороба на хворобі. Дивіться, як я кашляю. Кхе-кхе-кхе. Усе в мене в очах темніє, а ви ж нічого не робите! Вмираю… Врятуй, батьку. Врятуй. Пожалій мене».
Отже, яку позицію займає співрозмовник? Правильно, позицію дитини. Він перекладає на вас свою відповідальність, вимагає жалості, турботи, прибіднюється… щоб «розрулити» цю ситуацію, вийти на конструктив, діятимемо за алгоритмом. Значить, відповісти спочатку ми йому повинні з позиції батька, а вже потім переводити розмову на рівень рівноправних горизонтальних відносин: «Мені так вас шкода. Ви такий нещасний. Чим же я можу вам допомогти? У чому суть прохання? Про які гроші йдеться?». Зрозуміло, що повторити цю процедуру, підлаштування і потім перехід у потрібні вам рівноправні відносини, можливо, доведеться декілька разів. І проте, принцип амортизації вирішує головне завдання — знижує емоційне напруження і дозволяє якось домовитися, а не просто уникнути неприємного спілкування.
А тепер давайте послухаємо такого чоловічка, що опинився поруч із вами: «І вам не соромно? Сидите тут такий важливий, а мене ігноруєте. Це неввічливо! Я вам у батьки годжуся. Так, ану швидко встав і зробив те, що я кажу! Мені потрібні гроші! Як ти не можеш мені допомогти? Здурів?! Рота закрив і зробив! І що ти як маленький? Яке коло повноважень? Обмеження? Припини будувати з себе дурня. Та ти що тупий? Так я тобі зараз усе поясню. Ти поглянь з ким ти розмовляєш! Я шанована особа! І не треба тягнути мій час. Я кваплюся!!! Навіть не думай тут мені грати в маленького! Що в тебе нічого немає? Ну й нікчема! Не здатний навіть гроші заробити на такій посаді. Що ти на мене так дивишся? Хамло! Нічого не вирішує, ще й дивиться! Ти, мабуть, у школі дуже погано вчився. Нічого путнього з тебе не вийшло… Еге-ге…».
З чого починаємо, шановні? Правильно, визначаємо позицію, яку займає ця людина у спілкуванні. Звідки доносяться ці гнівні крики? Точно, з висоти дорослого. Отже, далі ми повинні відповісти йому знизу, з боку дитини, а вже потім намагатися вирішувати всю цю проблему. Наприклад, ще на самому початку розмови: «Так, мені дуже соромно. Даруйте, що я вас не помітив. Занадто багато турбот, усім допомогти хочу. А ви чого хочете?»; «Ви мені пробачте, будь ласка, я дуже прагну вам допомогти, просто не завжди виходить». Вам кричать: «Хамло!». Відповідайте: «Так, інколи можу й нагрубити. Так втомився, ніяких нервів не вистачає».
Отже, принцип — високоефективний. Чого хоче дитина? Щоб ви про неї поклопоталися і взяли відповідальність на себе. Чого хоче дорослий? Щоб його слухалися та поважали. Перед дитиною ми себе прославляємо, перед дорослим — принижуємо. Дайте співрозмовнику те, чого він хоче, у психологічному сенсі, дайте йому те відношення, яке він так жадає отримати, і він опиниться у ваших руках. Ви зможете вирішити будь-який конфлікт з ним і вийдете з нього переможцем.
