Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу ( ст. 256 ЦКУ).
Хоча це визначення досить конкретне, проте закінчення строку позовної давності не позбавляє учасників відносин статусу боржника і кредитора. Тому якщо боржник виконає зобов’язання після закінчення строку позовної давності, він не має права вимагати повернення виконаного ( ч. 1 ст. 267 ЦКУ).
Крім того, ч. 2 ст. 267 ЦКУ надає особі право навіть після закінчення позовної давності подати позов до суду для захисту свого права або інтересу, а той, у свою чергу, зобов’язаний цей позов розглянути. Слід мати на увазі:
позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення
Причому пленум ВГСУ ( постанова № 10) зазначає, що посилання сторони на закінчення позовної давності у процесі касаційного перегляду судового рішення такою заявою не вважається. А заявити в суді апеляційної інстанції про закінчення строку позовної давності сторона у спорі може, тільки якщо доведе, що подати таку заяву в першій інстанції було неможливо (зокрема, в ситуації, коли сторона не була належним чином повідомлена про місце і час розгляду справи місцевим госпсудом).
Найважливіше: закінчення строку позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в розгляді позову.
Водночас якщо причини пропуску позовної давності будуть визнані судом поважними, порушене право підлягає захисту ( ч. 5 ст. 267 ЦКУ). До таких причин можна віднести обставини, що виникли незалежно від волі позивача і унеможливили його звернення за судовим захистом у період дії позовної давності.
Причому, як роз’яснює ВССУ в листі від 16.01.2013 р. № 10-70/0/4-13, заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду в суді першої інстанції. Заява позивача про відновлення строку позовної давності не означає, що подана відповідачем заява про закінчення строку позовної давності є наслідком відмови в позові, якщо він обґрунтований. Якщо відповідач подав заперечення проти позову, пославшись на закінчення строку позовної давності, то зазначена заява є підтвердженням того, що відповідач зробив заяву про застосування позовної давності.
Як бачимо, застосувати позовну давність на власний розсуд суд не може, а її застосування у спорі можливо тільки за заявою сторін, що підтверджує і ВГСУ в п. 25 листа від 07.04.2008 р. № 01-8/211.
Відповідно до ст. 268 ЦКУ позовна давність не поширюється на вимоги:
1) пов’язані з порушенням особистих немайнових прав, крім випадків, установлених законом (наприклад, вимоги про право участі в товаристві, про захист честі, гідності або ділової репутації, про право бути зазначеним як автор твору);
2) вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
3) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;
4) страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
5) центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, у частині виконання зобов’язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24.01.97 р. № 51/97-ВР;
6) в інших випадках, установлених законом.
Строк позовної давності
Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦКУ загальний строк позовної давності установлений у 3 роки. При цьому для окремих вимог сам ЦКУ або інші закони можуть установлювати спеціальний строк позовної давності — скорочений або триваліший. Наприклад, низка таких вимог наведена у ст. 258 ЦКУ. Так, згідно з частиною 2 цієї статті позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
1) про стягнення неустойки (штрафу, пені)*;
* А при стягненні сум збитків, завданих у зв’язку зі сплатою неустойки (штрафу, пені), застосовується загальна позовна давність ( п. 3.2 постанови № 10).
2) про спростування недостовірної інформації, розміщеної в засобах масової інформації.
У цьому випадку позовна давність обчислюється з дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про ці відомості;
3) про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві загальної пайової власності ( ст. 362 ЦКУ);
4) у зв’язку з недоліками проданого товару ( ст. 681 ЦКУ);
5) про розірвання договору дарування ( ст. 728 ЦКУ);
6) у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти ( ст. 925 ЦКУ);
7) про оскарження дій виконавця заповіту ( ст. 1293 ЦКУ).
Зауважте: установлені законодавством строки позовної давності є мінімальними — це означає, що сторони мають право продовжити їх за письмовою домовленістю, а ось скоротити їх не можна ( ст. 259 ЦКУ).
Умова про збільшення строку позовної давності може бути застережена як в укладеному сторонами договорі: купівлі-продажу, постачання, надання послуг тощо, — так і в окремому документі або в листах, телеграмах, телефонограмах та інших документах, якими обмінювалися сторони та які повинні однозначно свідчити про досягнення згоди сторін щодо збільшення строку позовної давності ( п. 3.3 постанови № 10).
Початок і закінчення перебігу позовної давності
У загальному випадку початок перебігу строку позовної давності припадає на момент, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила ( ч. 1 ст. 261 ЦКУ).
Як правило, таким моментом вважається день, що настає за граничною датою виконання зобов’язання, тобто день, з якого починається порушення цивільного права та інтересу особи (див. із цього приводу, наприклад, постанову ВГСУ від 08.07.2010 р. № 38/403*). На цю особливість слід звернути особливу увагу, оскільки поширеною є помилкова думка (можливо, вона ґрунтується на листі ВГСУ від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012, що взагалі-то тлумачить інші норми ЦКУ), що позовна давність повинна розраховуватися нібито з моменту виникнення зобов’язань. Насправді це не так.
* Див. тут: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10357595.
Приклад 1. На підставі договору купівлі-продажу підприємство «А» перерахувало підприємству «Б» передоплату за товар 15.08.2016 р. За умовами договору товар має бути відвантажений не пізніше 22.08.2016 р. Якщо товар не відвантажено в установлений строк, позовна давність у цій ситуації починає відлічуватися за правилом, установленим ст. 253 ЦКУ, з 23.08.2016 р. і закінчується 23.08.2019 р.
Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов’язань (наприклад, у зв’язку з поетапним виконанням робіт або з розстрочкою оплати), позовна давність обчислюється окремо щодо кожного з таких строків.
Утім, підприємства часто стикаються з ситуацією, коли строк виконання зобов’язань у договорі не встановлений або визначений моментом вимоги. Визначення моменту початку перебігу строку позовної давності в цьому випадку викликає запитання. З одного боку, логічно припустити, що
у такому разі перебіг строку позовної давності починається з дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання
Якщо боржнику надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається із закінченням цього пільгового строку ( ч. 5 ст. 261 ЦКУ).
Детальніше про це йдеться в ч. 2 ст. 530 ЦКУ. Так, якщо строк (дата) виконання боржником обов’язку не встановлено або визначено моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час. У такій ситуації боржник зобов’язаний виконати такий обов’язок протягом 7 днів з дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства.
Таким чином, з норм ч. 2 ст. 530 ЦКУ і ч. 5 ст. 261 ЦКУ випливає таке: якщо в договорі конкретний строк виконання зобов’язань не зазначений або договір у письмовій формі не укладався, то строк позовної давності слід відлічувати з восьмого дня після пред’явлення кредитором боржнику вимоги про виконання зобов’язань за договором. За відсутності такої вимоги строк позовної давності перебіг не розпочне, а тому не мине ніколи (оскільки права кредитора не будуть порушені, доки він не звернеться до боржника з вимогою виконати зобов’язання, що не буде виконано у зазначений семиденний строк).
Утім у постанові № 10 пленум ВГСУ фактично дотримується нашої позиції. Так, у п. 4.2 зазначено: за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначено або визначено моментом вимоги, перебіг позовної давності починається з дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання (абзац другий частини п’ятої ст. 261 ЦКУ). Тобто після закінчення:
— або передбаченого частиною другою ст. 530 ЦКУ семиденного строку з дня пред’явлення вимоги;
— або передбаченого іншим актом цивільного законодавства чи договором іншого пільгового строку, в який боржник повинен виконати зобов’язання.
Виняток із цього правила становлять випадки, коли із закону або з договору витікає обов’язок негайного виконання зобов’язання. У такому разі перебіг позовної давності розпочинається з дня пред’явлення вимоги кредитором.
Приклад 2. На підставі договору купівлі-продажу підприємство «А» відвантажило підприємству «Б» товар 08.08.2016 р., при цьому в договорі не зазначено строк виконання покупцем зобов’язання з оплати товару. Якщо кредитор пред’явив вимогу покупцю про оплату товару, наприклад, 15.08.2016 р., то покупець повинен був виконати її протягом 7 днів, тобто до 23.08.2016 р. При невиконанні зобов’язання вже з 23.08.2016 р. почав відлічуватися строк позовної давності, що закінчиться 23.08.2019 р.
З іншого боку, суди часто вважають, що зобов’язання за загальним правилом повинні виконуватися негайно (якщо інше пряме не передбачено договором/законом). Причому незалежно від пред’явлення вимоги кредитором. Такий обов’язок випливає, зокрема, з ч. 1 ст. 692 ЦКУ. Вона визначає, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядних документів на нього. Отже, оплату товару боржник зобов’язаний здійснити негайно після такого прийняття (незалежно від пред’явлення вимоги). Ця думка висловлена в постанові Пленуму ВГСУ від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань».
Це безпосередньо впливає і на строк позовної давності. За такого підходу він почне відлічуватися з наступного дня після настання дати виконання зобов’язання — причому незалежно від пред’явлення вимоги. Такі рішення виносяться (постанова ВСУ від 30.09.2014 р.*).
* Див. тут: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41019652.
Водночас є ще один підхід. ВАСУ в листі від 20.07.2010 р. № 1112/11/13-10 зазначив, що, на думку ВСУ, в разі закінчення строку дії договору, що передбачав невизначений строк виконання зобов’язання, початок перебігу строку позовної давності слід визначати саме з моменту закінчення строку дії договору.
Як бути в умовах цієї плутанини? Дуже просто:
зазначайте в договорах строк виконання зобов’язань
Слід уточнити, що згідно зі ст. 253 — 255 ЦКУ якщо при виконанні зобов’язань:
— останній день строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, визначений у місці здійснення певних дій, то днем закінчення строку є наступний робочий день;
— дії мають бути виконані в установі, то строк минає тоді, коли в неї за встановленими правилами припиняються відповідні операції.
Зупинення позовної давності
Важливо, що ст. 263 ЦКУ передбачає певні періоди, протягом яких перебіг строків позовної давності зупиняється (через обставини, що викликають неможливість чи особливі труднощі для захисту порушеного права). До таких обставин, зокрема, належать ( ч. 1 ст. 263 ЦКУ):
1) надзвичайна або невідворотна подія;
2) відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. На думку ВГСУ, прикладом застосування цієї підстави є Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29.11.01 р. № 2864-III (з урахуванням винятків, унесених до нього Законом України від 16.07.2015 р. № 627-VIII);
3) зупинення дії нормативно-правового акта, що регулює відповідні відносини.
При виникненні зазначених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування
З дня припинення обставин, що стали підставою для зупинення перебігу позовної давності, її перебіг продовжується з урахуванням часу, що минув до дня зупинення перебігу.
Переривання позовної давності
У певних випадках позовна давність може бути перервана ( ст. 264 ЦКУ). Це відбувається, коли особа здійснює дії, що свідчать про визнання свого боргу або іншого обов’язку. До дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати ( постанова № 10):
— визнання пред’явленої претензії;
— внесення змін до договору, з яких вбачається, що боржник визнає існування боргу, а також прохання боржника про таку зміну договору;
— письмове прохання відстрочити сплату боргу;
— підписання уповноваженою посадовою особою боржника разом із кредитором акта звірки взаєморозрахунків, що підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір;
— письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу;
— часткова сплата боржником або за його згодою іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник здійснив дії, що свідчать про визнання тільки певної частини (або періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності щодо інших (невизнаних) частин платежу.
Крім того, позовна давність переривається пред’явленням особою позову хоча б до одного з декількох боржників, а також якщо предметом позову є тільки частина вимоги, право на яку має позивач.
Після того, як дія, що викликала перерву, припиниться, строк позовної давності почне відлічуватися знову, але на відміну від зупинення перебігу позовної давності — уже спочатку (тобто «по-новому»). Інакше кажучи: час до моменту переривання тут не враховується, тобто трирічний строк (якщо говорити про загальний строк) починає обчислюватися заново.
У зв’язку з тим, що податкові наслідки визнання заборгованості безнадійною внаслідок закінчення строку позовної давності досить обтяжливі, підприємства-боржники часто прагнуть продовжити цей строк за допомогою перелічених заходів переривання, у тому числі шляхом складання актів звірки заборгованості. Зауважимо декілька важливих моментів. Якщо ви хочете відсунути строк визнання доходів на суму списаної безнадійної кредиторської заборгованості шляхом продовження строку позовної давності, то прийнятним варіантом для цього буде здійснення дій з визнання боргу, прямо передбачених у ст. 264 ЦКУ і п. 23 листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211, а конкретніше — надсилання контрагенту-кредитору листа з підтвердженням факту існування заборгованості та проханням про відстрочення платежу або про реструктуризацію боргу. У будь-якому разі при виникненні спору з податківцями з цього приводу ви цілком можете розраховувати на підтримку суду.
Якщо ж для зазначених цілей ви оберете варіант зі складанням акта звірки заборгованості, то повинні врахувати: по-перше, у такому акті всі суми мають бути зазначені максимально розгорнуто — у розрізі конкретних зобов’язань (оплат, постачань, договорів). По-друге, такий акт має бути підписаний уповноваженими особами підприємств-контрагентів, до компетенції яких входить розпорядження майном і коштами. Якщо ж акт звірки підпишуть тільки представники бухгалтерських служб, він може бути не визнаний як первинний документ, що свідчить про визнання боргу, з усіма наслідками, що з цього випливають. Про цей та інші варіанти оптимізації оподаткування див. на с. 33.
Позовна давність за невиплаченою зарплатою
Обов’язок роботодавця виплачувати заробітну плату своєчасно та в повному розмірі — це основна умова трудового договору.
У ст. 2 ЦКУ, що регулює відповідні відносини, передбачено, що трудові відносини регулюються трудовим законодавством. Порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, регулюється главою XV «Індивідуальні трудові спори» КЗпП. Відповідно до ст. 221 КЗпП трудові спори розглядаються:
— комісіями з трудових спорів;
— районними, районними в місті, міськими або міськрайонними судами.
Тобто працівник, право на отримання заробітної плати якого порушене, може звернутися до суду одразу ж або спершу спробувати добитися свого за допомогою комісії з трудових спорів. Якщо буде обрано другий варіант, то в разі незгоди з рішенням комісії з трудових спорів працівник може оскаржити таке рішення в суді в десятиденний строк з дня вручення йому виписки з протоколу засідання комісії або його копії ( ст. 228 КЗпП).
Згідно зі ст. 225 і частиною другою ст. 233 КЗпП при порушенні законодавства про оплату праці, тобто
за спорами про виплату належної заробітної плати строки звернення працівника до комісії з трудових спорів або до суду не обмежені
Тобто загальний строк позовної давності при вирішенні питань стягнення заробітної плати не застосовується. Хоча тут потрібно звернути увагу на деякі нюанси. Річ у тім, що заборгованість перед працівником може бути:
а) за нарахованою, але невиплаченою заробітною платою, не зданою на депонент;
б) за нарахованою та отриманою до каси роботодавця заробітною платою, але своєчасно не отриманою працівником і зданою на депонент.
На нашу думку, строки позовної давності не можуть застосовуватися до заборгованості за будь-якими сумами невиплаченої заробітної плати, якщо вона не отримана працівником з його особистих причин (у тому числі і депонованої). Зрозуміло, що якщо працівник не зміг своєчасно отримати належну йому суму зарплати, то це не позбавляє його права на її отримання в інший час. Для того зарплату і депонують, щоб пізніше (на вимогу працівника) її виплатити негайно.
До того ж у ситуації з депонуванням зарплати не можна говорити про порушення роботодавцем законодавства про оплату праці. Адже роботодавець зробив усе, що від нього вимагає закон. А оскільки немає порушення права, то немає і підстав обчислювати строк позовної давності. Таким чином, заборгованість за депонованою заробітною платою не підлягає списанню і враховується до повного її погашення.
Інша справа, якщо працівнику буде відмовлено в отриманні депонованої заробітної плати. Це автоматично означає порушення трудових прав працівника на виплату зарплати і виникнення трудового спору.
Головні особливості застосування та розрахунку позовної давності за найпоширенішими ситуаціями в госпдіяльності підприємств і ФОП розглянуто в окремих статтях сьогоднішнього номера.
висновки
- Позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
- Загальний строк позовної давності встановлено у 3 роки.
- Установлені законодавством строки позовної давності є мінімальними — це означає, що сторони мають право продовжити їх за письмовою домовленістю, а скоротити їх не можна.
- Строки позовної давності при вирішенні питань стягнення заробітної плати не застосовується.
