Виплати працівникові за рішенням суду: «чистими»!

Суть спору

Отже, працівник відсудив у роботодавця заробітну плату за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди. Після цього роботодавець виплатив працівникові суму, зазначену в резолютивній частині судового рішення. Проте утримав з таких виплат ПДФО і військовий збір (ВЗ), як того вимагає ПКУ.

Але державний виконавець, вирішивши, що роботодавець не доплатив працівникові, наклав арешт на рахунки роботодавця в сумі утриманих податків і зборів та в примусовому порядку списав цю суму.

Підприємство вирішило оскаржити дії держвиконавця в суді. Перша і апеляційна інстанції відмовили в задоволенні скарги в повному обсязі.

А ось Верховний Суд (див. постанову від 18.07.2018 р. у справі № 359/10023/16-ц*) вимоги роботодавця задовольнив. Він скасував рішення судів попередніх інстанцій і прийняв нове рішення, яким визнав дії держвиконавця незаконними і зобов’язав його зняти арешт з коштів підприємства.

* Див. за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/75690203.

Позиція держвиконавця

Основним його аргументом у спорі було те, що

Це, на думку держвиконавця, означає, що усі грошові кошти, присуджені за рішенням суду, мають бути виплачені стягувачу. Роботодавець цього обов’язку не виконав: виплатив працівникові тільки частину середнього заробітку і компенсації моральної шкоди. Тому держвиконавець і наклав арешт, списавши в примусовому порядку з рахунків підприємства невиплачені кошти в сумі, що дорівнює утриманим ПДФО і ВЗ. Таким чином, рішення суду, на думку держвиконавця, було виконане в повному обсязі.

До речі, представник працівника взагалі стверджував, що середній заробіток за час вимушеного прогулу і компенсація моральної шкоди, присуджені за рішенням суду, не є базою оподаткування.

Вирішення справи судом

Утримання і сплата ПДФО з оподатковуваного доходу і за рахунок такого доходу є обов’язком роботодавця. Саме тому суди в резолютивній частині, визначаючи суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вказують, що вона обчислена без утримання цього податку й інших обов’язкових платежів.

Проте в рішенні суду, яке виконував роботодавець, не було зазначено, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу визначена без урахування податків і зборів.

Чи означає це, що роботодавець повинен був «накрутити» податки зверху? Адже це йде врозріз із ПКУ!

Посилаючись на п. 3 Порядку № 100**, ВС доходить висновку:

** Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою КМУ від 05.02.95 р. № 100.

Податки і збори з суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженого за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні судового рішення і, відповідно, утриманню з суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівникові. Внаслідок цього виплачена працівникові на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Крім того, утримання податків і обов’язкових платежів з середнього заробітку не погіршує положення поновленого на роботі працівника. Адже за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, з якої також утримувалися б податки і збори.

Що ж до моральної шкоди, то законність утримання ПДФО і військового збору з цих сум суд обґрунтував посиланнями на п.п. 14.1.54 ПКУ (поняття доходу з джерелом його походження з України), п.п. «а» п.п. 164.2.14 ПКУ (включення в дохід неустойок, відшкодування матеріальної або немайнової моральної шкоди), п.п. 168.1.1 ПКУ (порядок нарахування ПДФО податковим агентом).

Слуги Феміди щодо відшкодування моральної шкоди доходять висновку: роботодавець при виконанні судового рішення діяв відповідно до вимог податкового законодавства і як податковий агент обґрунтовано утримав із зазначеної судом суми ПДФО і військовий збір.

Думка редакції

Рішення Верховного Суду цілком логічне і обґрунтоване.

По-перше, суми заробітної плати за час вимушеного прогулу і компенсація моральної шкоди підлягають оподаткуванню.

По-друге, ці суми суд визначає без утримання ПДФО і ВЗ (тобто «грязними») незалежно від того, зазначено це в резолютивній частині судового рішення чи ні. Тобто виплачуючи суми заробітної плати за час вимушеного прогулу і компенсацію моральної шкоди за рішенням суду, роботодавець-боржник зобов’язаний стягувати з цієї суми податки і збори.

Тут нагадаємо, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу наводиться в резолютивній частині рішення суду. При цьому останній сам повинен розрахувати такі суми станом на день винесення відповідного рішення.

У п. 3 Порядку № 100 прямо зазначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати в тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахувань на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

До речі, в ч. 8 ст. 65 Закону України «Про виконавче провадження» від 24.04.99 р. № 606-XIV (втратив чинність) також прямо закріплювався обов’язок роботодавця стягувати податки і збори з сум, які належить виплатити працівникові.

Тут необхідно звернути увагу ось на що. Дії держвиконавця в цій ситуації згубні для підприємства. Пояснимо чому.

У той момент, коли за ініціативою держвиконавця списали грошові кошти, у роботодавця з’являється обов’язок утримати податки зі списаної суми. Адже саме він є податковим агентом, а не держвиконавець (див. лист ДФСУ від 13.01.2016 р. № 402/6/99-99-17-03-03-15).

Оскільки стягувати податки немає з чого, роботодавець платить їх за свій рахунок. А це означає, що для працівника такі суми є додатковим благом, яке, у свою чергу, теж веде до відповідного оподаткування.

Якби в цій ситуації підприємство не оскаржило дії виконавця, і якби Верховний Суд не став на його бік, то справи були б кепські. Адже окрім податкових зобов’язань підприємству додалися б у цій ситуації ще й штрафні санкції. Радує, що Верховний Суд усе ж прийняв соломонове рішення!