ВИСНОВОК ДОКУМЕНТА
Підприємство, що є утворювачем відходів та не має дозволу на здійснення операцій з їхнього захоронення, не підпадає під визначення платника екологічного податку та у нього не виникає обов’язку сплачувати цей податок
У податківців запитали, чи виникає у звичайного підприємства обов’язок щодо нарахування та сплати екологічного податку за факт тимчасового (!) зберігання відходів до моменту їх передачі суб’єктам господарювання, уповноваженим на здійснення операцій з утилізації та/або видалення відходів?
Історія питання. Тривалий час, аж до травня 2024 року, податківці не змушували сплачувати екоподаток в описаній вище ситуації. Аж раптом їх офіційна позиція з цього питання змінилася на протилежну. На сьогодні вона сформульована в численних консультаціях із БЗ 107.01 — цій, цій, цій, цій і цій, а також у БЗ 117.04. Наші коментарі до окремих із них можна прочитати в статтях «Екоподаток за побутові відходи, шини/акумулятори тощо: фіскальне дежавю» // «Податки & бухоблік», 2024, № 38 і «Шини, акумулятори, люмінесцентні лампи: податківці вимагають екоподаток!» // «Податки & бухоблік», 2024, № 92.
Якщо коротко, то головні податківці увесь цей час наполягали на тому, що тимчасове розміщення будь-яких відходів, у тому числі побутових і небезпечних, крім тих, що належать до окремих видів (класів) відходів як вторинної сировини, призводить до виникнення податкових зобов’язань з екоподатку.
Хитання в лавах фіскалів. Донедавна цей висновок дублювався і в індивідуальних податкових консультаціях (ІПК) (див., наприклад, листи ДПСУ від 31.12.2024 № 6010/ІПК/99-00-04-01-03 ІПК, від 03.03.2025 № 1141/ІПК/99-00-04-01-03 ІПК, від 10.03.2025 № 1204/ІПК/99-00-04-01-03 ІПК).
Першою ІПК, що випала з дружнього хору попередніх роз’яснень, був лист ДПСУ від 31.03.2025 № 1693/ІПК/99-00-04-01-03 ІПК. Вона — майже майже один в один як та, що ми сьогодні коментуємо. Одразу ж за нею свіжу нотку підхопили сумські податківці. У листі ГУ ДПС у Сумській обл. від 31.03.2025 № 1694/ІПК/18-28-04-01-22 висновок ще чіткіший:
«у разі тимчасового зберігання підприємством на власній території відходів різних класів небезпечності із дотриманням умов належного облаштування спеціально відведених для цього місць та своєчасної передачі таких відходів спеціальним підприємствам, які мають необхідні дозвільні документи для утилізації або розміщення (захоронення) відходів, податкові зобов’язання з [екологічного] податку не виникають»
І третя після неї — та ІПК, з якої ми почали. А три випадки, як полюбляє нагадувати сама ж ДПСУ, — це вже систематичність! То чи не час їй відкликати всі ті незаконні консультації в БЗ, які ми перерахували вище, і відверто сказати, що вони були помилковими. Ну й, звісно, чітко сформулювати правила сплати екоподатку за розміщення відходів, якими користувалися раніше, до торішнього затьмарення у фіскалів, але вже з урахуванням норм чинного нині Закону № 2320*. Ось як бачимо це ми.
* Закон України «Про управління відходами» від 20.06.2022 № 2320-IX.
Наша позиція. За приписами ч. 3 ст. 13 Закону № 2320 пересічні утворювачі або власники відходів зобов’язані (1) забезпечувати зберігання відходів у спосіб, що є безпечним для здоров’я людини та навколишнього природного середовища, та (2) передавати відходи суб’єктам господарювання у сфері управління відходами протягом одного року з моменту їх утворення. Під зберіганням відходів розуміють їх утримання на об’єктах збирання, в тому числі до їх оброблення, протягом не більше одного року з моменту їх утворення (п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону № 2320). Ці норми поширюються на будь-які відходи, в тому числі на небезпечні.
В свою чергу, ПКУ зобов’язує сплачувати екологічний податок саме за «розміщення відходів», тобто в разі постійного (!) (остаточного) перебування або їх захоронення у спеціально відведених для цього місцях або об’єктах (п.п. 14.1.223 ПКУ).
Якщо далі скористуватися прийомом від ДПСУ, наявним у перелічених вище ліберальних ІПК («сукупне читання зазначених норм Закону № 2320 і ПКУ дає можливість дійти висновку»), то отримаємо таке:
— тимчасове розміщення відходів є їх зберіганням, а не розміщенням, тому до виникнення податкових зобов’язань з екоподатку не призводить;
— обов’язок сплачувати екоподаток не залежить від наявності / відсутності договору з комунальними або спеціалізованими підприємствами на видалення та утилізацію відходів, що тимчасово зберігаються. Свого часу податківці вимагали наявності такого договору, хоча ПКУ це й не передбачено;
— перебування відходів у спеціально відведених місцях понад 1 рік є порушенням природоохоронного, а не податкового законодавства.
До речі, щодо останнього нашого твердження податківці в листі, що коментується, говорять про передачу такої інформації Мінприроди, а про необхідність сплатити екоподаток, якщо відходи затрималися на підприємстві більше року, не згадують. Ми це розглядаємо як добрий знак на шляху до поступового відновлення законності в питанні сплати екоподатку за тимчасове розміщення (читай — зберігання) відходів.
А як платникам бути зараз, доки цей шлях до кінця ще не пройдено?
Поради платникам. Найрозумніше, на нашу думку, дочекатися остаточного оформлення нової позиції ДПСУ у вигляді не ІПК, якими можна користуватися тільки її адресатам (п. 52.2 ПКУ), а оновлених консультацій у БЗ, призначених для всіх платників. Та, на жаль, часу для цього обмаль — до закінчення звітної кампанії з екоподатку за 1 квартал залишився рівно тиждень. З огляду на це пропонуємо діяти так:
— якщо екодекларацію з додатком за розміщення відходів уже подали, нічого страшного. Її завжди можна уточнити в бік зменшення. Про таку можливість, до речі, говорять самі фіскали (див. лист ДПСУ від 31.03.2025 № 1693/ІПК/99-00-04-01-03 ІПК);
— якщо ще не подавали, але протягом останнього року ви це робили на вимогу податківців, то подайте й зараз. Шлях до відступу завжди відкритий (див. попередню пораду);
— якщо й не збираєтесь подавати, вважаючи вимоги фіскалів незаконними, то вам наші поради не потрібні — ви все робите правильно. Не забудьте тільки до 12.05.2025 включно подати заяву про відсутність об’єкта оподаткування екоподатком, якщо у вас взагалі немає ніяких джерел забруднення. Тоді до кінця року можна буде не подавати порожні декларації (п. 250.9 ПКУ).
Проте в будь-якому разі не завадить підстрахуватися й отримати на свою адресу ІПК, аналогічну до тієї, що ми тут коментуємо. А далі вже діятимете за ситуацією: або уточнюватимете останню і кілька попередніх декларацій, поданих безпідставно, або оскаржуватимете отриману ІПК, якщо її висновок вас не влаштує, або, якщо не плануєте відстоювати законну позицію, звітуватимете з екоподатку за розміщення відходів і далі.
В останню мить. Коли вже цей матеріал був повністю готовий, у відкритому доступі з’явилася ще одна ІПК від харківських податківців (див. лист ГУ ДПС у Харківській обл. від 30.04.2025 № 2388/ІПК/20-40-04-05-12). Її висновок змушує насторожитися: місцеві контролери намагаються пов’язати можливість не сплачувати екоподаток за тимчасове розміщення відходів із необхідністю проходження процедури отримання дозволу на здійснення операцій з оброблення (захоронення) відходів (ст. 41 та 42 Закону № 2320). І тільки в разі отримання відмови у видачі такого дозволу погоджуються з тим, що екоподаток можна не платити.
Безперечно, така вимога — чистісінька вигадка. Адже
звичайне підприємство, що не планує займатися діяльністю з обробленням (захороненням) відходів, апріорі не повинно отримувати ні дозвіл на таку діяльність, ні відмову у видачі такого дозволу
Разом з тим ця ІПК свідчить, що на шляху до нормалізації питання про сплату «сміттєвого» екоподатку фіскали ставитимуть ще багато штучних перешкод. Однак цей шлях, на нашу думку, незворотній, і рано чи пізно законність все одно переможе!
