(066) 87-010-10
Переводимо бухгалтерів в ОНЛАЙН!
  • Друк
  • Шрифт
  • Колір фону
  • в разработке
3/13
Податки та бухгалтерський облік
Податки та бухгалтерський облік, Золотой фонд.

Практика господарських відносин у рішеннях вищих судових інстанцій

 

Процентна валютна позика між суб’єктами господарювання

Постанова Верховного Суду України від 14.10.2008 р.

 

Основний висновок цього рішення: суб’єкти, які не мають статусу фінансової установи, мають право надавати процентні позики.

Питання про правомірність видачі процентних позик суб’єктами господарювання, які не є фінансовими установами, уже докладно нами розглядалося (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 71, с. 22). Тоді ми зазначали, що головним противником такої операції тривалий час виступає Держфінпослуг (див. листи від 26.07.2006 р. № 644/11-3, від 14.03.2008 р. № 2944/11-11). Основний аргумент — операції з надання процентної позики мають ознаки фінансових послуг, що надаються виключно фінансовими установами. Водночас переконливі аргументи на користь можливості видачі процентних позик не фінустановами було наведено Держкомпідприємництва в листі від 17.11.2006 р. № 8287.

На практиці крапку в цій дискусії в кожному конкретному спорі доводиться ставити судам. Говорити про остаточно усталену в судовій практиці позицію з цього питання поки що рано, але висловлена ВСУ думка, безумовно, повинна додати впевненості прибічникам правомірності видачі процентних позик не фінустановами.

Звернемо увагу ще на один момент: Верховний Суд України не ставить визнання права видавати процентні позики за суб’єктами — не фінустановами в залежність від того, видано цю позику за рахунок власних грошових коштів чи за рахунок залучених, як це іноді роблять суди нижчих інстанцій, вважаючи саме цей момент вирішальним.

 

 

Коли продаж закладеного майна визнається незаконним

Постанова Вищого господарського суду України від 03.12.2008 р. № 2/360

 

Це рішення ВГСУ має нагадати суб’єктам господарювання, які продають майно, що перебуває в заставі, про необхідність отримати дозвіл від заставодержателя на такий продаж (якщо інше прямо не передбачено договором). Покупці ж повинні знати про загрозу витребування у них майна, якщо заставу на нього було зареєстровано, оскільки в цьому випадку вони не вважаються добросовісними набувачами.

Інакше, як це сталося в розглянутій справі ВГСУ, суд може визнати договір купівлі-продажу закладеного майна недійсним. Підставою для такого рішення стали ч. 2 ст. 586 Цивільного кодексу України, відповідно до якої заставодавець має право відчужувати предмет застави лише з відома заставодержателя, якщо інше не встановлено договором, і ст. 10 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 р. № 1255-IV, яка передбачає, що в разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, яка придбала це майно за оплатним договором, вважається його добросовісним набувачем тільки за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про таке майно.

Викладені в постанові ВГСУ висновки, як видається, мають підштовхнути покупців рухомого майна до отримання витягів із Державного реєстру обтяжень рухомого майна про відсутність у ньому запису про обтяження на майно, що придбавається. Щоб звернутися за таким витягом досить знати найменування, місцезнаходження та код ЄДРПОУ продавця майна і попередньо сплатити 34 грн. за його видачу. Порядком ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженим постановою Кабміну від 05.07.2004 р. № 830, передбачено, що витяг має бути видано протягом 2 робочих днів із дня отримання відповідної заяви, форму якої наведено в Інструкції про порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв у редакції наказу Мін’юсту від 20.05.2008 р. № 829/5. Якщо в Реєстрі є інформація про заставу на майно, що продається, то покупцю слід усвідомлювати, що застава збережеться і після укладення договору купівлі-продажу (якщо заставодержатель не відмовиться від нього), і упевнитися в наявності згоди заставодержателя на продаж.

Щодо купівлі-продажу нерухомого майна такої проблеми немає, оскільки факт наявності чи відсутності застави на відчужуване майно проконтролює нотаріус.

 

 

Залік зустрічних однорідних вимог після винесення судового рішення

Постанови Верховного Суду України від 11.11.2008 р., від 09.12.2008 р.

 

У цих постановах ВСУ дійшов висновку про можливість заліку зустрічних однорідних вимог, одну з яких підтверджено судовим рішенням. Зокрема, у рішеннях зазначено, що для здійснення такої операції достатньо дотримання загальних умов про настання строку виконання зобов’язань та однорідності вимог, а також подання заяви про проведення заліку однією зі сторін договору.

Дискусія про можливість заліку зустрічних однорідних вимог між двома суб’єктами господарювання вже після того, як винесено судове рішення, що підтверджує такі вимоги (або одну з них), точиться давно. І, слід зауважити, що суди в переважній більшості випадків відмовляються її визнавати. Аргументи, на яких ґрунтується відмова, у всіх справах аналогічні, і у справі, що розглядалася, їх було представлено позицією Вищого господарського суду України: стягнення підтвердженої судом заборгованості має здійснюватися у формах та у спосіб, які встановлені Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.99 р. № 606-XIV.

Верховний Суд України, як бачимо, не погодився з такими аргументами, звернувши увагу на зворотне: Закон про виконавче провадження не забороняє таку форму виконання судового рішення як залік зустрічних однорідних вимог. Слід зауважити, що Верховний Суд України вже висловлював аналогічну позицію (див. постанову ВСУ від 01.11.2005 р. у справі № 15/154).

Наведені висновки ВСУ може бути використано і прибічниками можливості відступлення права вимоги після винесення судового рішення, оскільки прямої заборони цієї операції Закон про виконавче провадження теж не містить. Утім, Верховний Суд України щодо питання про можливість відступлення права вимоги, підтвердженої судовим рішенням, своєї позиції поки що не сформував, на відміну від Вищого господарського суду України, який послідовно висловлюється проти. Для прикладу далі розглянемо одну з його останніх постанов.

 

 

Відступлення права вимоги, підтвердженої судовим рішенням

Постанова Вищого господарського суду України від 25.11.2008 р. № 8/565-07

У цій постанові ВГСУ визнав операцію з відступлення права вимоги, здійснену після винесення судового рішення, такою, що суперечить вимогам законодавства. Приймаючи таке рішення, суд керувався таким:

— по-перше, виконання судового рішення має проходити у визначеному Господарським процесуальним кодексом України (далі — ГПК) та Законом про виконавче провадження порядку, який можливості відступлення права вимоги на стадії виконання судового рішення не передбачає;

— по-друге, сумісне прочитання ч. 5 ст. 11 Закону про виконавче провадження та ст. 25 ГПК свідчить, що заміна стягувача у виконавчому провадженні можлива тільки в разі реорганізації первинного кредитора. Відповідно, якщо стягувач укладе договір відступлення, у виконавця немає повноважень замінити його на нового кредитора у виконавчому провадженні.

Постанова ВГСУ ще раз підтверджує, що на шляху визнання можливості здійснення відступлення права вимоги, за якою винесено судове рішення, є чимало саме процедурних перешкод. При відступленні змінюється кредитор, якого зазначено як стягувача у виконавчих документах, і механізму для його заміни у виконавчому провадженні не передбачено. А щодо посадових осіб, як відомо, діє зворотний застосованому в постанові Верховного Суду України від 11.11.2008 р. принцип: згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України посадові особи зобов’язані діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України. Тому боржник може опинитися в ситуації, коли виконання зобов’язання від нього одночасно вимагатимуть і новий кредитор, обґрунтувавши свої вимоги укладеним договором відступлення, і держвиконавець, але на користь старого кредитора, оскільки останній, як і раніше, буде зазначений у виконавчих документах.