Про запровадження неповного робочого часу з ініціативи роботодавця працівників слід попередити не пізніше ніж за два місяці.
Неоднозначний лист, який викликав у нас суперечливі почуття. З одного боку, хочеться сказати: «а ми ж вас попереджали!», з іншого, зважаючи на масштаби проблеми, готові були помилитися у своїх висновках. Але…
Почнемо з початку.
Статтею 471 Закону про зайнятість* гарантовано отримання допомоги по частковому безробіттю на період карантину працівникам у разі втрати ними частини заробітної плати внаслідок вимушеного скорочення передбаченої законодавством тривалості робочого часу у зв’язку із зупиненням (скороченням) діяльності через проведення COVID-заходів.
* Закон України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 р. № 5067-VI.
Така допомога надається за зверненням роботодавця для її виплати працівникам.
Оскільки на початку роздавання допомоги по частковому безробіттю на період карантину у роботодавців виникало багато запитань щодо умов її отримання, ми звернулися до Мінекономрозвитку із запитанням: що слід розуміти під зупиненням (скороченням) діяльності для цілей Закону про зайнятість?
І ось отримали відповідь.
На відміну від Держпраці, яка дійшла висновку*, що оскільки у КЗпП нічого не сказано про зупинення (скорочення) діяльності у зв’язку з COVID-19, то на нього можна забити, Мінекономрозвитку пішло іншим шляхом.
* Лист від 08.05.2020 р. № 3171/1/3.1-20, № 33/12/2213-20.
У листі, що коментується, міністерство звернулось до норм КЗпП.
Що нам пропонує КЗпП для випадку зменшення робочого часу? Два варіанти: скорочений робочий час або неповний робочий час.
Варіант скороченого робочого часу Мінекономрозвитку відкинуло.
Адже згідно з КЗпП скорочена тривалість робочого часу запроваджується без зменшення розміру зарплати. Проте Закон про зайнятість говорить про втрату частини зарплати внаслідок вимушеного скорочення.
На думку відомства, при скороченні діяльності через проведення карантинних заходів доцільно запроваджувати саме неповний робочий час (ст. 56 КЗпП). У такому разі оплата праці працівників, які працюють у таких умовах, буде провадитися пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.
Звісно, для того щоб у працівників з’явилося право на допомогу по частковому безробіттю, неповний робочий час повинен бути уведений з ініціативи роботодавця. А це можливо лише з попередженням за два місяці. Винятків із цього правила ст. 32 КЗпП не містить.
Це підтверджує Мінекономрозвитку в листі, що коментується. У ньому зазначено, що при запровадженні неповного робочого часу у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, в тому числі у разі скорочення виробництва через проведення карантинних заходів, працівник, який виконував роботу з урахуванням нормальної тривалості робочого часу, повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці до такого запровадження.
Тож про скорочення діяльності та встановлення неповного робочого часу, наприклад, у березні працівники мали бути повідомлені у січні з дотриманням двомісячного строку попередження.
А якщо не попередили?
Таке порушення належить до інших порушень трудового законодавства та може коштувати роботодавцеві у загальному випадку 1 мінзарплату.
Проте хочеться вірити, що Держпраці дотримає свого слова та не буде штрафувати за відсутність попередження.
