Вакцинація — це право
Із самого початку кампанії з вакцинації проти COVID-19 передбачалося, що вона буде добровільною для всіх. Саме так було зазначено в Дорожній карті з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (наказ МОЗ від 24.12.2020 № 3018):
ЦИТАТА
Вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп.
Основним нормативним підґрунтям добровільності вакцинації працівників є ст. 284 Цивільного кодексу України. У ній гарантується право на відмову від лікування.
Таке ж правило містить і Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.92 № 2801-XII. До того ж у ст. 43 цього Закону зазначено, що пацієнт має дати згоду на будь-яку медичну допомогу, зокрема й на щеплення (крім випадків, коли має місце пряма загроза життю).
Більш детальні правила щодо вакцинації встановлені ч. 6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-III (далі — Закон № 1645). Нею передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Отже, робимо висновок, що вакцинація — це лише право, а не обов’язок особи. Тож людина має сама виявити бажання вакцинуватися, а роботодавець не може примушувати чи наполягати на цьому.
Проте якщо роботодавець зацікавлений у вакцинації працівників, він може заохочувати працівників до цього. Наприклад, надавши можливість вакцинуватися у робочий час та/або встановивши додаткову оплачувану відпустку для таких категорій осіб.
У своєму роз’ясненні* Мінекономіки наполягає на тому, що не можна відстороняти від роботи чи звільняти працівника, який відмовився вакцинуватися від COVID-19 або не має «сертифіката вакцинації». Адже, окрім вищенаведених норм, у сфері трудових відносин Конституція України гарантує кожному право на працю та захист від незаконного звільнення. А КЗпП встановлює заборону будь-якої дискримінації у сфері праці залежно, зокрема, від стану здоров’я. Одразу зауважу, що мова йде про тих працівників, для яких вакцинація — це право, а не обов’язок.
* Див. на сайті Мінекономіки (me.gov.ua) за посиланням «Головна» → «Діяльність» → «Умови праці» → «Режими роботи».
Для кого вакцинація — обов’язок
У питанні вакцинації фігурують не лише права однієї людини (тобто право відмовитися від щеплення), а й інтереси суспільства в цілому.
Саме тому через загрозу наростання нової хвилі захворюваності на COVID-19 було прийнято рішення про введення обов’язкової вакцинації в Україні.
Чим це регламентовано? Відповідь на це запитання слід шукати в ст.12 Законі № 1645. Вона передбачає обов’язковість щеплень від туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, коклюшу, правця та кору. Як бачимо, про вакцинацію від COVID-19 там ані слова. Це й зрозуміло, оскільки для більшості людей така вакцинація є добровільною.
Проте в цій же статті Закону чітко вказано:
ЦИТАТА
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов’язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб.
Простіше кажучи, крім списку обов’язкових для всіх щеплень можуть бути й інші, якщо робота передбачає ризик поширення інфекційних хвороб.
Такий перелік як раз затвердив МОЗ наказом № 2153*.
* Наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 № 2153.
Згідно з цим документом на період дії карантину, встановленого КМУ, вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 підлягають:
• працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних підрозділів;
• працівники місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;
• працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
При цьому в пояснювальній записці до цього документа вказано на можливість розширення цього переліку залежно від епідемічної ситуації в країні. Тож розслаблятися не варто.
Майте на увазі! Цей наказ набере чинності тільки через місяць з дня його офіційного опублікування.
Що ж буде, якщо такі працівники відмовляться від вакцинації після того, як запрацює цей наказ?
Відповідь знаходимо в ст.12 Закону № 1645:
ЦИТАТА
У разі відмови або ухилення від обов’язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Зверніть увагу! Мова йде лише про відсторонення, а не про звільнення. У такому разі трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються, проте працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов’язків.
А чи потрібно оплачувати період відсторонення працівника від роботи? На жаль, у більшості випадків такий період не оплачується. Деталі ви знайдете у статті «Відсторонення від роботи: оплатні нюанси» цього номера. А про порядок та наслідки відсторонення працівників від роботи читайте у наступному спецвипуску «ОП», 2021, № 20/1.
Слід зауважити, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань.
До речі, у самому наказі МОЗ теж прописали, що вакцинація проводиться тільки в разі відсутності абсолютних медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень. Так, їх визначення знаходимо у Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженому наказом МОЗ від 16.09.2011 № 595:
ЦИТАТА
Абсолютні протипоказання — стан, за якого існує чітко визначена ймовірність виникнення серйозної побічної реакції на введену вакцину для реципієнта вакцини, а ризики від проведення вакцинації значно перевищують переваги від проведення щеплення.
При цьому абсолютні протипоказання можуть бути постійними й тимчасовими. Тож якщо орієнтуватися на вищевказаний Перелік, до перших належить наявність в анамнезі тяжкої алергічної реакції (анафілаксії) на попередню дозу вакцини, а до другої — наприклад, гострі захворювання з підвищенням температури вище 38,0 °C. Проте рішення щодо вакцинації останніх приймає лікар і такі особи можуть бути вакциновані після одужання.
А що говорить суд?
В Україні судова практика з цього питання теж доволі однозначна. І хоча з приводу вакцинації від коронавірусу вона ще не склалася, логіка представників Феміди все ж простежується на прикладі аналогічних судових справ.
Так, Верховним Судом розглядалася справа щодо відмови дошкільного навчального закладу прийняти дитину на навчання з огляду на відсутність необхідних щеплень (постанова ВС від 17.04.2019 у справі № 682/1692/17).
Представники Феміди зазначили, що індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, інших батьків та їх дітей, які провели у встановленому державою порядку щеплення, зокрема, перед направленням дітей до навчального закладу для здобуття освіти. Внаслідок установлення такого балансу досягається мета — загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров’я, що гарантовано ст. 3, 27 та 49 Конституції України.
Як результат: вимога про обов’язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров’я, а також здоров’я зацікавлених осіб, є виправданою.
Тобто в цьому питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об’єктивні підстави — тобто було виправданим.
Такого ж висновку дотримався і Верховний Суд, розглядаючи позов у зв’язку із забороною відвідування вже шкільного, а не дошкільного закладу (постанова ВС від 10.03.2021 у справі № 331/5291/19). Так, у рішенні вказано, що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров’я її громадян.
До речі, таку ж позицію щодо співвідношення інтересів суспільства та особи займає і Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ). Це важливо, оскільки якщо працівник звернеться до суду задля оскарження примусової вакцинації, суди будуть враховувати як правову позицію ВС, так і рішення ЄСПЛ.
Наприклад, справа «Претті проти Сполученого Королівства». Хоча вона і не стосується вакцинації, проте Суд чітко зазначив, що держава зацікавлена в захисті й охороні життя і здоров’я своїх громадян. У певних випадках ці інтереси матимуть пріоритет, якщо порівнювати з правом громадянина на самовизначення, тобто держава може зобов’язати громадян пройти медичні процедури з метою уникнення загрози заподіяння шкоди здоров’ю населення.
Аналогічна позиція викладена і в рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки», яка стосувалася обов’язкової вакцинації дітей. Там чітко вказано, що коли політики добровільної вакцинації недостатньо для досягнення та підтримання колективного імунітету або колективний імунітет не допомагає через природу захворювання, національні органи влади можуть обґрунтовано запровадити політику обов’язкової вакцинації з метою досягнення належного рівня захисту від серйозних захворювань.
Як бачимо, як ЄСПЛ, так і вітчизняні суди доходять висновку, що право особи на відмову від лікування закінчується там, де починаються інтереси держави щодо забезпечення безпеки здоров’я всього населення.
