Бухгалтеру про договір. 1. Договір: ключові поняття (ч. 1)

Почнемо з визначення. Що таке договір?

Договір — це домовленість двох або більше сторін, направлена на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦКУ).

Особливістю цивільно-правових відносин є їх диспозитивний характер — коли більша частина питань вирішується на розсуд сторін. У чому це виявляється? Перш за все в тому, що сторони вільні у вирішенні питання, укладати договір чи ні. Примусити до укладення договору не можна. Це можливо лише як виняток. Наприклад, у випадках, прямо передбачених законом, або коли суб’єкт сам зобов’язався укласти договір (шляхом укладення попереднього договору).

При цьому сторони за домовленістю між собою визначають зміст договору і встановлюють його конкретні умови (якщо тільки зміст якоїсь умови не визначений законом або іншими правовими актами як обов’язковий).

Свобода договору виявляється також у тому, що

сторони самі вирішують, який саме договір їм укласти

Тут все у ваших руках! Ви можете укласти договір як передбачений, так і не передбачений законом чи іншими правовими актами. Головне, щоб його укладення не суперечило вимогам законодавства.

Майте на увазі! Цивільне законодавство не передбачає вичерпного переліку договорів і не зобов’язує сторони укладати неодмінно лише ті договори, які прямо зазначені в ЦКУ або в іншому законодавчому акті. Більш того, сторони вільні в укладенні змішаних договорів, що одночасно містять елементи договорів різних видів. Тоді до них у тій чи іншій частині застосовують правила відповідних договорів.

Особливий вид цивільно-правових договорів, найбільш цікавий підприємствам,— це господарський договір. Господарський договір відрізняє те, що його сторонами виступають суб’єкти господарювання в межах своєї господарської діяльності. Тому до таких договорів, крім загальних норм цивільного законодавства, застосовують також спеціальні вимоги ГКУ та інших актів, що регулюють діяльність господарюючих суб’єктів.

Проте знайте! Якщо стороною договору виступає особа, яка не має статусу суб’єкта господарювання (наприклад, проста фізична особа), або особа, що має такий статус, але укладає договір «поза» своєю господарською діяльністю (скажімо, підприємець укладає договір за межами підприємницької діяльності), такий договір вважатися господарським не може. Тому на нього поширюються лише вимоги цивільно-правового законодавства.

Договори класифікують таким чином (див. табл. 1.1 на с. 6):

Таблиця 1.1. Види договорів

На практиці більшість договорів, що укладаються, є двосторонніми, відплатними і консенсусними.

Зауважимо: найбільш істотною є класифікація договорів за їх предметом. Причому ця класифікація навіть покладена в основу ЦКУ.

Залежно від того, яке зобов’язання лежить в основі договору, їх умовно поділяють на такі групи (див. табл. 1.2):

Таблиця 1.2. Класифікація договорів за видами зобов’язань

У цьому спецвипуску ми з вами розглянемо цивільно-правові договори. Проте крім цивільно-правових, існують інші види договорів, що відрізняються своєю природою і не регулюються нормами цивільного права. Йдеться, зокрема, про адміністративні та трудові договори. Коротко охарактеризуємо кожен з них і вкажемо на істотні ознаки, що відрізняють їх від цивільно-правових договорів.

Адміністративний договір — це угода двох або більше сторін, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди (п. 14 ч. 1 ст. 3 КАСУ).

У змісті адміністративного договору вбачається наявність відносин влади і підпорядкування (на відміну від цивільно-правових правочинів, які завжди ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін).

Приклад адміністративного договору навести дуже складно, оскільки безпосередньо в законодавстві він не згадується. Як приклад адміністративного договору фахівці наводять договір відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву (див. додаток 1 до Порядку № 532). Аргументи тут такі:

— суб’єктний склад сторін цього договору, порядок виконання ними своїх договірних обов’язків, відповідальність сторін та багато інших питань, пов’язаних зі зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, врегульовані Законом України «Про державний матеріальний резерв» від 24.01.97 р. № 51/97-ВР;

— визначення суми витрат та їх відшкодування здійснюється відповідно до Порядку № 532;

— сама форма договору затверджена Кабінетом Міністрів України і зміні сторонами не підлягає.

Отже, тут у чистому вигляді мають місце відносини влади та підпорядкування, оскільки говорити про юридичну рівність, вільне волевиявлення і майнову самостійність сторін не доводиться. Проте існує судова практика, коли спори за договорами відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву розглядають у порядку господарського судочинства.

Існують пропозиції вважати адміністративним договір купівлі-продажу державного майна, що укладається в рамках процедури приватизації. Як адміністративний договір можна також розглядати договір про розстрочку (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) між органом державної фіскальної служби та платником податків (ст. 100 ПКУ).

Майте на увазі! Не завжди договір буде адміністративним, коли однією з його сторін виступає орган державної влади або місцевого самоврядування. Так, якщо контрагенти в договорі займають рівне положення, немає ознак відносин влади та підпорядкування, то такий договір не є адміністративним і на нього поширюються положення цивільного законодавства.

Набагато частіше на практиці доводиться розмежовувати цивільно-правові та трудові договори.

Річ у тім, що правове регулювання цивільно-правових і трудових договорів істотно відрізняється. Різний характер відносин тягне за собою відмінність умов і змісту кожного з договорів.

Проте на практиці ці договори, на жаль, часто плутають. А оскільки правила оподаткування виплат за ними різні, це призводить до помилок у обліку.

Нагадаємо: згідно зі ст. 21 КЗпП трудовим договором називають угоду між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові. У свою чергу, власник або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

З якими ж цивільно-правовими договорами часто плутають трудовий договір

Як правило, з договором підряду та договором про надання послуг. Давайте поглянемо, що вони собою являють.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 837 ЦКУ). Тобто предметом договору підряду є конкретний результат — під­рядник повинен надати замовникові «на виході» певний кінцевий матеріальний результат виконання своїх робіт. Так, договір підряду може бути укладено на виготовлення певних виробів, виконання ремонтних робіт тощо.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 ЦКУ).

Перелік ознак, що дозволяють відрізнити цивільно-правовий договір від трудового, наводився ще в листі Мінпраці від 26.12.2003 р. № 06/1-4/200. У зв’язку з цим бухгалтеру важливо знати такі тонкощі (див. табл. 1.3):

Таблиця 1.3. Цивільно-правові та трудовий договори: порівняльна таблиця

До речі, укладений на певний строк цивільно-правовий договір може виступати своєрідною альтернативою випробувальному строку при прийнятті на роботу. Якщо процедура встановлення випробувального строку для працівника досить жорстко регламентована ст. 26 — 28 КЗпП і передбачає низку обмежень у його застосуванні, то визначення строку дії цивільно-правового договору обмежене тільки волевиявленням сторін.

Врахуйте: регулярне виконання фізичною особою (не підприємцем) одних і тих самих робіт (надання послуг) за цивільно-правовим договором може бути прирівняне до здійснення останньою підприємницької діяльності. Адже підприємництвом вважається самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, яку підприємці здійснюють з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку (ст. 42 ГКУ). При цьому систематичною є діяльність, що здійснюється не менше трьох разів протягом одного календарного року (див. п. 4 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» від 25.04.2003 р. № 3).

Тому якщо фізична особа (не суб’єкт підприємницької діяльності) укладе з підприємством протягом року більше трьох цивільно-правових договорів з аналогічним предметом, то їй уже доведеться реєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності. Інакше за провадження підприємницької діяльності без державної реєстрації їй загрожує адміністративна відповідальність (ст. 164 КУпАП).

Ще на практиці часто використовують термін «трудовий контракт». Проте знайте: його не вийде укласти з будь-яким працівником. Контракт як різновид трудового договору укладають з працівниками тільки у випадках, прямо передбачених законодавством (докладніше про це див. спецвипуск журналу «Податки та бухгалтерський облік», 2014, № 77, с. 24).

У чому виражається правове регулювання договорів? У встановленні порядку їх укладання, виконання сторонами взятих на себе зобов’язань, а також відповідальності за невиконання чи неналежне виконання таких зобов’язань.

Коли сторони укладають договір, вони повинні погоджувати його умови, взаємні права та обов’язки

Проте робити це слід з урахуванням норм законодавства. Тому важливо знати, які вимоги нормативно-правових актів поширюються на ті чи інші договірні відносини. У цілому співвідношення норм законодавства і положень договору можна уявити так:

— законодавство може містити імперативні вимоги, від яких сторони не можуть відхилятися в договорі (наприклад, вимога про необхідність нотаріального посвідчення договорів купівлі-­продажу об’єктів нерухомості);

— у нормативно-правовому акті може бути встановлене загальне правило, яке діє, якщо сторони в договорі не передбачили іншого;

— низка питань може бути прямо віднесена на розсуд сторін і не регулюватися законодавчими актами.

Основним джерелом регулювання цивільно-правових договірних відносин є ЦКУ

Причому тут слід керуватися не тільки тими статтями ЦКУ, які присвячені спеціально тому чи іншому виду договору, а й більш загальними «правовими» приписами. Чому? По-перше, спеціальні норми мають застосовуватися в контексті і з урахуванням загальних норм ЦКУ. А по-друге, далеко не всі питання врегульовані на рівні спеціальних норм. Тому вихід — при їх вирішенні керуватися загальними положеннями, зокрема положеннями, що стосуються правочинів (гл. 16 розд. IV ЦКУ), які регулюють питання зобов’язального права (Книга V ЦКУ) тощо.

При укладенні договору у деяких випадках слід також звертатися до спеціальних законодавчих актів. Наведемо приклади.

Так, якщо договір про продаж товару, надання послуг або виконання робіт суб’єкт підприємницької діяльності укладає з фізичною особою (звичайним громадянином), то на нього можуть поширюватися вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 р. № 1023-XII.

При укладанні договору оренди землі додатково доведеться звернутися до положень Закону про оренду землі.

До того ж часто у суб’єктів господарювання виникає потреба у зверненні до таких законів України: «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.92 р. № 2269-XII; «Про страхування» від 07.03.96 р. № 85/96-ВР (ср. ); «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 01.07.2004 р. № 1955-IV; «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 р. № 2346-III; «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.93 р. № 3792-XII; «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15.12.93 р. № 3687-XII; «Про концесії» від 16.07.99 р. № 997-XIV; «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-ІІІ та деяких інших.

Схожа картина і з господарськими договорами. У такому разі сторони, крім норм ЦКУ, орієнтуються на спеціальні та загальні норми ГКУ, а також положення іншого спеціального законодавства.

Таким чином, правове регулювання договірних відносин можна уявити так (див. рис. 1.1):

Рис. 1.1. Правове регулювання договірних відносин

Майте на увазі: якщо в договорі є так званий «іноземний елемент», необхідно звертатися до приписів Закону № 2709. Іноземний елемент виявляється в таких формах:

— хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, що проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

— об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

— юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, матиме місце на території іноземної держави.

Крім того, в такому «іноземному» випадку може виникати необхідність звернення до міжнародних конвенцій та договорів. Наприклад, Конвенція ООН «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» від 11.04.80 р. встановлює порядок укладення відповідних договорів, права та обов’язки контрагентів, засоби правового захисту, що застосовуються при порушенні сторонами своїх обов’язків, визначає момент переходу ризику випадкової загибелі товарів, що передаються за договором, тощо.

Досить широко використовують у практиці господарсько-договірних відносин правила Інкотермс. Вони охоплюють широке коло питань, що виникають при міжнародній купівлі-продажу, включаючи:

— розподіл транспортних витрат між сторонами;

— визначення моменту переходу ризику випадкової загибелі предмета договору від продавця до покупця;

— розшифровку різних термінів, що вживаються в міжнародній договірній практиці.

Відповідні правила застосовують тільки за умови, якщо відсилання до них сторони включили до договору, що укладався.

Сторонам надається можливість, крім загального відсилання до Інкотермс (із зазначенням року їх редакції), посилатися на окремі пункти Інкотермс. Також можна навіть при загальному відсиланні зробити застереження про незастосування до відносин сторін окремих пунктів Інкотермс. І ще: хоча Інкотермс розроблений для міжнародної купівлі-продажу, аналогічні відсилання (до всіх або до окремих включених до нього правил) можуть міститися і у внутрішніх договорах. Жодних перешкод для того не існує.

Серед документів, які застосовують в Україні і в яких зафіксовані звичаї ділового обороту, можна назвати також Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів 1993 року, Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) тощо.

Нарешті ми підійшли безпосередньо до укладення договорів. Тож поговоримо про договірні умови.

Умови договорів поділяють на такі види (див. рис. 1.2):

Рис. 1.2. Види договірних умов

Важливо! Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди щодо усіх істотних умов договору (ст. 638 ЦКУ, ч. 2 ст. 180 ГКУ). Отже, принципове значення тут мають дві обставини:

1) сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов договору;

2) згоди сторін щодо істотних умов досягнуто в належній формі.

Зараз ми детально поговоримо про те, які умови вважаються істотними (див. рис. 1.3), а формі договору приділимо увагу дещо пізніше (у розділі 1.6, див. с. 25).

Рис. 1.3. Істотні умови договору

Зауважте: для прямо зазначених у ЦКУ чи в інших нормативних актах (тобто поіменованих) договорів усі чотири групи істотних умов є обов’язковими. Тоді як для непоіменованих договорів (для яких немає спеціального законодавчого регулювання, а отже, немає і переліку обов’язкових умов, що відображають специфіку цього типу (виду) договорів) істотними умовами будуть тільки три:

— предмет договору;

— умови, необхідні для цього договору;

— умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

У господарських договорах істотною умовою є також строк дії договору та ціна (ч. 3 ст. 180 ГКУ)

Розглянемо істотні умови докладніше.

Предмет договору. Умови про предмет договору встановлюють предмет виконання договору (наприклад, найменування та кількість товарів, що поставляються), а нерідко визначають і характер самого договору. Так, умова про відплатну передачу індивідуально визначеної речі характеризує договір купівлі-продажу, а про виготовлення — договір підряду.

За відсутності чітких вказівок у договорі на його предмет виконання за ним стає неможливим, а договір, по суті, втрачає сенс і тому може вважатися неукладеним.

Важливо! У господарських договорах умова про предмет включає найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості (ч. 4 ст. 180 ГКУ).

А от до цивільно-правових договорів таких суворих вимог немає. Так, наприклад, за відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується (ч. 2 ст. 673 ЦКУ).

А якщо договором купівлі-продажу не встановлений асортимент або він не був визначений у порядку, встановленому договором, але із суті зобов’язання випливає, що товар підлягає передачі покупцеві в асортименті? Тоді продавець має право передати товар покупцеві в асортименті, виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, або відмовитися від договору (ч. 2 ст. 671 ЦКУ).

Кількість товару в цивільно-правовому договорі купівлі-продажу також не обов’язково має визначатися точно. Допускається узгодження кількості шляхом встановлення у договорі порядку визначення кількості (ч. 2 ст. 669 ЦКУ).

Як наголошувалося, для господарського договору істотними також є умови про строк дії договору та ціну.

Строк дії договору. Строк договору — це час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору (ст. 631 ЦКУ). Причому в таких часових межах можуть додатково визначатися моменти (періоди, етапи), в які має відбутися виконання зобов’язань контрагентами.

Строк має значення як для одноразових дій (наприклад, постачання однієї партії товарів), так і для дій багаторазових (щомісячні постачання).

Зауважте: ЦКУ розрізняє строки, визначені календарною датою або періодом часу. При цьому періоди можуть обчислюватися роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ст. 252 ЦКУ).

У деяких випадках строк дії договору може обмежувати закон. Більше це, звичайно, притаманне відносинам, що мають вторинний характер. Наприклад, строк договору суборенди не може перевищувати строк договору оренди (ч. 2 ст. 774 ЦКУ).

Не плутайте строк договору зі строком виконання зобов’язань за договором (останній набагато вужчий). Про те, в який строк сторона договору зобов’язана виконати свої зобов’язання, ви можете дізнатися з наведеної далі схеми (див. рис. 1.4).

Рис. 1.4. Строк (термін) виконання зобов’язань за договором

Боржник має право виконати своє зобов’язання достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

Майте на увазі! Виконання зобов’язання вважатиметься простроченим саме з моменту порушення строків, передбачених у договорі для його виконання, а не з моменту закінчення строку самого договору.

Відсутність у господарському договорі строку дії може служити підставою для визнання його неукладеним. Але тут є нюанси.

На думку ВГСУ, сторони господарського договору можуть визначити, що договір діє до припинення прав та обов’язків, що виникли на його підставі. При цьому суд зазначив, що цивільні відносини можуть бути врегульовані звичаями ділового обороту (ч. 1 ст. 7 ЦКУ). У свою чергу, в діловому обороті склався такий звичай: незазначення в договорі строку його дії свідчить про волю сторін на встановлення правила про те, що договір діє до припинення зобов’язання, що виникло з нього, його виконанням або на інших підставах, установлених законом. Тобто за відсутності в господарському договорі строку його дії у суду немає підстав вважати договір не- укладеним, якщо докази, наявні у справі, не свідчать про те, що справжня воля сторін полягала у намірі досягнути згоди про строк дії договору в майбутньому (див. п. 32 Інформлиста № 01).

Договір набирає чинності з моменту його укладення. Момент укладення договору має важливе значення, адже він є відправною точкою в договірних відносинах. Саме з цієї миті, якщо інше не передбачено законом або договором, у сторін виникають права і взаємні обов’язки, починають діяти способи забезпечення виконання зобов’язань, набирають чинності положення договору про відповідальність за порушення зобов’язань.

Як правило, при простій письмовій формі договору моментом його укладення вважається дата, зазначена в самому договорі. Звичайно її проставляють поряд з підписами сторін або у вигляді дати договору перед преамбулою чи дати укладення договору, позначеної в самому тексті.

Слідкуйте, щоб договір не містив кілька дат, які ускладнюють визначення дати його укладення

Важливо! У деяких випадках договір вважатиметься укладеним (тобто таким, що набрав чинності) тільки при дотриманні додаткових умов. Наприклад, незалежно від зазначеної в ньому дати, договір купівлі-продажу нерухомого майна вважається укладеним не раніше дня його нотаріального посвідчення* (ч. 3 ст. 640, ч. 1 ст. 657 ЦКУ).

Тепер про закінчення строку дії договору. Це той момент, коли зобов’язання сторін за договором припиняються. Договір закінчує свою дію в строк, установлений самим договором або законом.

У той же час знайте: закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору (ч. 4 ст. 631 ЦКУ). Що це означає? Якщо сторона в період, коли договір діяв, порушила його умови, наприклад, несвоєчасно сплатила орендну плату, то закінчення строку дії договору:

— не звільняє її від обов’язку погасити заборгованість з орендної плати;

— не знімає з неї відповідальності за допущене порушення (обов’язку відшкодувати збитки, сплатити неустойку тощо).

Ціна. Ще однією істотною для господарських договорів умовою є ціна. Згідно з ч. 1 ст. 189 ГКУ це виражений у грошовій формі еквівалент одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових і немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються у системі оподаткування.

Про те, якими можуть бути ціни, ви дізнаєтеся зі схеми (див. рис. 1.5 на с. 18):

Рис. 1.5. Якими можуть бути ціни в договорі

Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання цін (тарифів) закріплені в:

— Законі України «Про ціни і ціноутворення» від 21.06.2012 р. № 5007-VI (про нього див. «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 65, с. 37);

— постанові КМУ «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських радих щодо регулювання цін (тарифів)» від 25.12.96 р. № 1548.

Відсутність умови про ціну в господарському договорі може стати підставою для визнання договору неукладеним. Безумовно, тут не йдеться про договори, в яких, наприклад, ні на одну зі сторін не покладено обов’язок щодо сплати певної суми грошей. Зокрема, вимога про обов’язкове зазначення ціни незастосовна до договору міни (бартеру), якщо за ним не передбачається доплата (див. п. 33 Інформлиста № 01).

А от для цивільно-правових договорів, як наголошувалося раніше, ціна не є істотною умовою. У цивільно-правових договорах діє правило, за яким, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, то вона визначається виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (ч. 4 ст. 632 ЦКУ).

Умови, визначені законом як істотні. Для деяких договорів у цивільному законодавстві прямо встановлено перелік умов, які є істотними. Наприклад, істотні умови:

— для договору комісії визначені в ч. 3 ст. 1012 ЦКУ;

— для договору лізингу — в ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» від 16.12.97 р. № 723/97-ВР;

— для договору оренди землі — в ст. 15 Закону про оренду землі.

Умови, необхідні для договорів цього виду. До умов, необхідних для договорів певного виду (і тому таких, що також набувають статусу істотних), можна віднести ті, які закон прямо не називає істотними, але в той же час погодження таких умов необхідне для того, щоб договір вважався укладеним. За відсутності в договорі таких умов він не може бути виконаний належним чином. Зазначені умови залежать від правової природи договору.

Законодавство не містить критеріїв, згідно з якими умови договору можуть бути віднесені до цієї групи. Умови, необхідні для договорів цього виду, можуть бути названі в законі, але не означені як істотні, а можуть і не міститися в актах цивільно-правового законодавства. Оцінка необхідності погодження тих чи інших умов для договорів певного виду належить до компетенції суду.

Умови, щодо яких має бути досягнута згода за заявою хоча б однієї зі сторін договору. Така заява сторони може бути виражена як у листуванні з приводу укладення договору, так і у вигляді включення певних умов до пропонованого стороною проекту договору або протоколу узгодження розбіжностей до договору.

Так, сторона майбутнього договору може заявити про своє бажання включити до його змісту будь-яку умову, що сама по собі не є необхідною для цього договору. Наприклад, запропонувати надати йому нотаріальну форму і розподілити між сторонами витрати щодо оплати держмита (хоча згідно із законом така форма і не є обов’язковою для договорів цього виду). У такому разі ця умова також стає істотною.

Отже, істотними, по суті, стають усі умови, що містяться в конкретному договорі, бо їх наявність і зміст є результатом взаємного погодження волі його сторін.

За відсутності в договорі істотних умов (їх неузгодженні сторонами) договір вважається неукладеним

У такому разі можна, наприклад, подати позов до суду про витребування майна з чужого незаконного володіння, якщо воно було передане в межах неукладеного договору.

При укладенні договору в простій письмовій формі сторони мають право доводити факт його укладення за допомогою пред’явлення доказів узгодження істотних умов в інших документах (листах, протоколах тощо). Часто доказом того, що істотні умови були узгоджені сторонами, можуть бути документи або інші докази, які підтверджують виконання договору. Як документ, яким сторони погоджували істотні умови договору, може виступати і попередній договір (див. постанову ВГСУ від 03.06.2008 р. у справі № 16/140-ПД-07).

Також зауважте: законом можуть передбачатися випадки, коли через відсутність у договорі істотних умов він може визнаватися недійсним (див. ч. 2 ст. 15 Закону про оренду землі).

Звичайні та випадкові умови

Істотні умови договору слід відрізняти від так званих звичайних умов. Такі умови визначені нормами закону, що регулюють окремі види зобов’язань, і діють разом з договором, незалежно від того, чи включені вони до договору.

Наприклад, зберігач за договором зберігання не має права користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування третій особі (ст. 944 ЦКУ). Така умова договору зберігання є звичайною і діє незалежно від її включення до договору.

Звичайні умови можуть змінюватися або доповнюватися договором. Тоді вони діють у редакції договору і називаються випадковими умовами.

Причому норми ЦКУ можуть прямо вказувати на право сторін змінювати звичайні умови договору. Наприклад, як зазначено в ч. 3 ст. 947 ЦКУ, при безоплатному зберіганні поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, встановити в договорі умови, відмінні від звичайних, — сторони можуть.

Більш проблемною є ситуація, коли в законодавчій нормі немає такого застереження, але й не сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від її положень. Чи можна в цьому випадку змінити звичайні умови?

Питання про те, є норма імперативною (тобто обов’язковою для виконання) чи диспозитивною (що дозволяє сторонам самостійно регулювати договірні відносини), має вирішуватися шляхом аналізу змісту цієї норми у кожному конкретному випадку. Таку думку виклав ВГСУ у п. 37 Інформлиста № 01. А значить, при виникненні спору оцінювати положення відповідної статті на предмет її обов’язковості для сторін буде суд.

Типові умови, типові та примірні договори

Утім, сторонам не завжди обов’язково зазначати всі необхідні умови в тексті договору. У деяких випадках їм може бути достатньо зазначити в договорі, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку (ч. 1 ст. 630 ЦКУ). Така вказівка є правом, а не обов’язком сторін. Якщо типові умови існують, але договір посилання на них не містить, то вони можуть застосовуватися до відносин сторін як звичаї ділового обороту.

Типові умови договорів слід відрізняти від типових і примірних договорів

Що вони собою являють? Зараз розберемося.

Укладаючи конкретний договір на основі примірного, сторони вільні у виборі будь-якого іншого, відмінного від примірного договору, варіанту. Вони можуть відступати від окремих положень примірного договору.

Інша річ — типові договори, що затверджуються державним органом, який в силу своєї компетенції має право встановлювати обов’язкові для сторін правила. Такі затверджені актом органу державної влади умови стають обов’язковими для сторін. Їх не можна змінювати, а дозволяється тільки конкретизувати.

Типовий договір може бути затверджений як окремий нормативний акт, а може виступати додатком до певного нормативного акта.

Врахуйте: визначення того, є договір примірним або типовим, не може грунтуватися тільки на назві відповідного документа («типовий договір» або «примірний договір»). Критерій їх розмежування закріплено в ч. 2 ст. 179 ГКУ. Так, КМУ і уповноважені ним органи виконавчої влади можуть:

— рекомендувати суб’єктам господарювання орієнтовні умови договору — примірні договори;

— у визначених законом випадках затверджувати типові договори.

Тому головним у визначенні того, зобов’язані сторони керуватися тими чи іншими умовами як типовим договором або можуть просто орієнтуватися на них і за необхідності відступати, повинно бути те, рекомендує їх відповідний орган влади чи затверджує.

Так, примірним є договір про перевезення вантажів автомобільним транспортом у міському та міжміському сполученні (додаток 1 до Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Мінтрансу від 14.10.97 р. № 363).

Приклад типового договору — Типовий договір оренди землі, затверджений постановою КМУ від 03.03.2004 р. № 220.

Слід врахувати, що

типові договори обов’язкові тільки в господарських відносинах

У цивільно-правових вони такої сили не мають. Тому, наприклад, Типовий договір про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджений постановою КМУ від 21.07.2005 р. № 630, буде обов’язковий для сторін тільки у разі вказівки на це в договорі між ними.

Умови ЗЕД-договорів

Окремо скажемо про умови зовнішньо­економічних договорів. Під час їх складання можна орієнтуватися на Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Мінекономіки від 06.09.2001 р. № 201. Згідно з п. 1 цього Положення до умов ЗЕД-договору (якщо його сторони не домовилися про інше) належать (див. табл. 1.4):

Таблиця 1.4. Умови зовнішньоекономічних договорів

За домовленістю сторін у договорі можна передбачити інші умови: страхування, умови залучення за договором агентів, перевізників, умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, митних платежів, захисні застереження, з якого моменту договір починає діяти, кількість підписаних примірників договору, можливість та порядок внесення змін тощо.

Звертаємо увагу: запропонований перелік розділів зовнішньоекономічного договору слід сприймати лише як орієнтовний, а тому сторони цілком можуть відхилятися від нього.

Потреба в тлумаченні договору виникає, якщо окремі його умови неповні або недостатньо зрозумілі, а також у разі, коли заперечується сам факт укладення договору або наявності в ньому тієї чи іншої умови. Адже

сторони можуть по-різному розуміти обсяг своїх прав та обов’язків або зміст понять, що вживаються в договорі

Завдання тлумачення — встановити дійсні наміри сторін, якими вони керувалися, укладаючи договір, з’ясувати саме те значення термінів і понять, що фігурують у договорі, яке сторони вкладали в них. При тлумаченні враховують різні фактори і використовують способи, які допомагають розкрити зміст умов договору.

Правила тлумачення викладені в ст. 213 ЦКУ.

Основне правило тлумачення договору в тому, що почергово використовують усі способи тлумачення від найвужчого до найбільш розширеного. Тобто починаючи від буквального тлумачення — мовного чи граматичного, далі — логічного, системного, функціонального та історичного способу. При цьому кожен наступний спосіб тлумачення застосовують, якщо попередній не дав можливості з’ясувати зміст правочину.

Способи тлумачення виглядають так:

1. Спершу при тлумаченні змісту правочину беруть до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне, тобто мовне або граматичне тлумачення). Одні й ті самі слова в усіх пунктах повинні мати однакове для розуміння значення.

Слова та вирази необхідно тлумачити в контексті договору

Якщо в договорі є термінологія зі спеціальної сфери діяльності та знань (техніка, IT, науково-прикладні розробки), то вона повинна розумітися в тому значенні, в якому використовується у відповідній сфері діяльності.

Сторони можуть самі визначити значення термінів як у тексті самого договору (зазвичай це буває розділ, наступний за преамбулою, або прикінцеві положення), так і в додатках чи доповненнях до нього.

За відсутності визначення спірних термінів в угоді вони мають те значення, яке міститься в офіційних визначеннях (встановлених законодавчими актами). При цьому враховують зміст правочину в контексті законодавства, що регулює відповідні правовідносини. Тут слід мати на увазі, що одна й та сама дефініція в різних галузях законодавства і права, наприклад таких, як податкове і цивільне, може мати різне значення.

У спірних випадках перевагу віддають тому розумінню, яке найближче відповідає змісту всієї угоди в цілому (логічне тлумачення).

2. Якщо буквальне значення слів і понять, а також прийняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дало змоги з’ясувати зміст окремих частин договору, їх зміст встановлюють порівнянням відповідної частини зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Це — системне тлумачення (шляхом зіставлення всіх частин та умов договору).

Будь-який із пунктів підлягає тлумаченню у взаємозв’язку з іншими положеннями договору, а тлумачення одних пунктів не може суперечити змісту решти пунктів договору.

3. Якщо перелічені способи тлумачення не дозволили встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруть інші обставини, котрі допомагають прояснити те, що передувало договору, та справжню волю учасників правочину. При цьому враховують:

— мету правочину;

— зміст попередніх переговорів;

— усталену практику відносин між сторонами;

— звичаї ділового обороту;

— подальшу поведінку сторін;

— текст типового договору;

— інші обставини, що мають істотне значення.

Тобто застосовують функціональний (встановлення волі особи з урахуванням цілей договору) та історичний (колишня практика та подальші відносини сторін) способи тлумачення.

Зазначений перелік обставин — приблизний. Сторони договору або суд при тлумаченні умов договору можуть звертатися й до інших обставин, які допоможуть у встановленні справжньої волі сторін. У результаті тлумачення умов договору може з’ясуватися, що назва договору зовсім не відображає ту мету, з якою він укладався. Наприклад: договір названий позичкою, проте передбачає платне використання речі.

Тлумачити договір можуть як його сторони, так і суд на вимогу однієї або обох сторін

При цьому тлумачення судом не може створювати, а повинно тільки роз’яснювати вже існуючі умови договору.

За ситуації, коли сторони не дійдуть згоди щодо тлумачення, і суд також не зможе встановити справжній зміст умов договору, що є істотними, необхідно з’ясувати, чи виникли взагалі договірні відносини між сторонами. Наприклад, коли в договорі та в додатку до нього містяться різні ціни та строки і всі дії щодо тлумачення не мали успіху, суд може дійти висновку, що істотні умови сторонами не визначені, тобто з них не досягнуто згоди. А за таких обставин договір вважається неукладеним (ст. 638 ЦКУ, ч. 8 ст. 181 ГКУ).

Тлумаченню приділено значну увагу в Принципах УНІДРУА. Такі Принципи є обов’язковими для сторін, тільки якщо в договорі міститься пряме відсилання до них. Крім того, вони розраховані на ЗЕД-договори. Проте деякими положеннями, що містяться в них, у тому числі тими, які стосуються тлумачення договорів, можна успішно користуватися незалежно від характеру договору, а також наявності в ньому відсилання до Принципів УНІДРУА.

Врахуйте: наведені правила тлумачення умов договору застосовуються тільки до дійсного згідно із законом договору. Тобто за відсутності передбачених у законі підстав визнання його нікчемним або оспорюваним.