1. Об’єкти інтелектуальної власності: юридичні засади

Більшу частину нематеріальних активів на будь-якому підприємстві становлять об’єкти інтелектуальної власності. Для того щоб заглибитися в тонкощі їх обліку, необхідно знати основні юридичні моменти, пов’язані з такими специфічними об’єктами. Тому передусім розберемося з тим, що ж таке об’єкти інтелектуальної власності, який їх «строк придатності», розглянемо суть прав на них і як вони можуть передаватися від одного суб’єкта іншому.

1.1. Види об’єктів інтелектуальної власності

На сьогодні наука розвивається настільки бурхливо і швидко, що перелічити всі об’єкти інтелектуальної власності навряд чи вдасться. Проте законодавець надає орієнтовний перелік. Зокрема, приблизний список «інтелектуальних» об’єктів наведено у ст. 420 ЦКУ. Їх можна умовно розбити на чотири групи.

І група — об’єкти авторського права (сюди також входять об’єкти суміжних прав). До цієї групи можна віднести літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення. Більш детальний перелік наведений у ст. 433 ЦКУ і ст. 8 Закону № 3792. До нього включають:

1) літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо);

2) виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

3) комп’ютерні програми;

4) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або впорядковуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

5) музичні твори з текстом і без тексту;

6) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу, та їх постановки;

7) аудіовізуальні твори;

8) твори образотворчого мистецтва;

9) твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;

10) фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографії;

11) твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, твори з художнього скла, ювелірні вироби тощо;

12) ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітектури та інших сфер діяльності;

13) сценічні обробки літературних творів, обробки фольклору, придатні для сценічного показу;

14) похідні твори;

15) збірки творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або впорядковуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини;

16) тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів;

17) інші твори.

Серед об’єктів суміжних прав називають (ст. 449 ЦКУ і ст. 35 Закону № 3792):

— виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів;

— фонограми;

— відеограми;

— програми (передачі) організацій мовлення.

Ознаками, якими має бути наділений результат діяльності людини, щоб він міг бути визнаний об’єктом авторського права, є його творчий характер і об’єктивна форма, що забезпечує відтворюваність твору.

А ось на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі авторське право не поширюється (ч. 3 ст. 433 ЦКУ).

Тобто не потрібно проходження будь-яких формальних процедур, реєстрації або іншого оформлення права на нього. Хоча для спрощення процесу захисту прав на «авторський» об’єкт можна отримати «охоронні» документи (наприклад, свідоцтво, отримане в результаті державної реєстрації авторського права в порядку, затвердженому постановою КМУ від 27.12.2001 р. № 1756).

ІІ група — об’єкти патентного права, тобто винаходи, корисні моделі та промислові зразки. Об’єднання цих об’єктів в одну групу пояснюється тим, що всі вони охороняються шляхом видачі патенту.

ІІІ група — засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту і продукції, яка ними виробляється: комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення.

Загальною для цих об’єктів інтелектуальної власності функцією є забезпечення індивідуалізації виробників та їх товарів (робіт, послуг). Їх цінність як об’єктів інтелектуальної власності не в тому, що вони є результатом інтелектуальної праці (творчої діяльності), а в тому, що вони прив’язані до конкретного суб’єкта господарювання або товару.

Так, товарний знак виокремлює товари певного госпсуб’єкта на ринку (у широкому значенні цього слова) і допомагає відрізняти їх від товарів його конкурентів. Комерційне (фірмове) найменування дозволяє відрізнити самого суб’єкта господарювання від його конкурентів, а зазначення географічного походження товару слугує для позначення існуючих місцевостей, міст, районів або країн, у тісному зв’язку з якими перебуває товар, що виробляється.

Майте на увазі, що об’єктом знака для товарів або послуг не можуть бути (ч. 2 ст. 5 Закону № 3689):

— імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР, інших союзних або автономних радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працювали в радянських органах державної безпеки;

— найменування СРСР, УРСР, інших союзних радянських республік та похідні від них, назви, пов’язані з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті.

ІV група — «нетрадиційні» об’єкти інтелектуальної власності. До них належать: наукові відкриття; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні таємниці.

Ці об’єкти об’єднуються в одну групу не тому, що вони схожі за правовим регулюванням. Просто наукові відкриття та решту «нетрадиційних» об’єктів не можна віднести до груп, які ми зазначили вище, через їх яскраво виражені особливості порівняно з усіма іншими об’єктами інтелектуальної власності.

Також варто виділити веб-сайти*. Їх можна розглядати як комплекс різнорідних об’єктів інтелектуальної власності (окремо з погляду їх наповнення і з технічного погляду).

* Див. детальніше про створення й облік веб-сайту в «Податки та бухгалтерський облік», 2017, № 66, с. 19.

1.2. Права на об’єкти інтелектуальної власності

Права на будь-який об’єкт інтелектуальної власності поділяються на дві групи:

1) майнові права;

2) немайнові права.

Основна відмінність — майнові права можуть передаватися третім особам, а немайнові за загальним правилом «залишаються» з автором об’єкта інтелектуальної власності і не можуть відчужуватися.

Виняток становлять випадки, прямо передбачені законом. Серед них, наприклад, створення об’єкта інтелектуальної власності за замовленням або у зв’язку з виконанням трудового договору. Як зазначено в ч. 1 ст. 429 ЦКУ, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт можуть належати фізичній або юридичній особі, у якої працює особа, що створила об’єкт інтелектуальної власності. Особисті немайнові права інтелектуальної власності в окремих випадках можуть також належати замовникові за договором про створення об’єкта інтелектуальної власності за замовленням (ст. 430 ЦКУ).

Крім того, майнові права мають свій «строк придатності», а немайнові права, зазвичай, безстрокові (якщо інше не встановлено законом). Які права є майновими, а які — немайновими, покажемо на рис. 1.1 (див. с. 6).

Звісно, найчастіше госпсуб’єкти стикаються з правом на використання об’єкта інтелектуальної власності. Давайте розглянемо його детальніше.

Є різні форми використання. Їх перелік можна знайти в ЦКУ та інших законах. Зокрема, до форм використання об’єктів авторського права ч. 1 ст. 441 ЦКУ відносить:

— опублікування (випуск у світ);

— відтворення будь-яким способом та в будь-якій формі;

— переклад;

— переробку, адаптацію, аранжування та інші подібні зміни;

— включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо;

— публічне виконання;

— продаж, передання в найм (оренду) тощо;

— імпорт примірників, примірників перекладів твору, переробок тощо;

— інші дії, встановлені законом.

Форми використання винаходу (корисної моделі) передбачені в ч. 2 ст. 28 Закону № 3687:

— виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), застосування такого продукту, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених цілях;

— застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним.

Під використанням промислового зразка розуміють виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу (у тому числі через Інтернет), продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях (ч. 2 ст. 20 Закону № 3688).

Зверніть увагу: потрібно чітко розуміти відмінність між використанням об’єкта інтелектуальної власності та використанням примірника об’єкта інтелектуальної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 419 ЦКУ право інтелектуальної власності і право на річ не залежать одне від одного. Тому

Відповідно, і перехід права на об’єкт інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

Наприклад, при купівлі книги до покупця не переходить майнове право використовувати викладений у ній твір (публікувати, включати її зміст до різних збірників тощо). До покупця переходить лише право власності на примірник об’єкта інтелектуальної власності, а не на сам об’єкт.

Якщо ж ви хочете отримати право користування саме об’єктом інтелектуальної власності, то потрібно укласти договір з автором або його представником (наприклад, організацією колективного управління майновими правами) або іншою особою, якій належать права на цей об’єкт (детальніше про це див. на с. 10).

Використовувати об’єкт інтелектуальної власності без отримання згоди особи, яка має виключне «дозвільне» право, можна тільки в прямо обумовлених законодавством випадках (ч. 3 ст. 426 ЦКУ). Наприклад, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону № 3792 без згоди автора можна використовувати цитати (короткі уривки) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою метою.

Однією з найпоширеніших форм надання дозволу на використання об’єкта інтелектуальної власності є ліцензія.

Також достатньо часто про надання такого дозволу зазначають у ліцензійному договорі, де, крім іншого, обумовлюють конкретні способи використання об’єкта інтелектуальної власності (див. с. 11).

Якщо ж ви хочете тільки придбати примірник такого об’єкта, то укладається звичайний договір купівлі-продажу або будь-який інший цивільно-правовий договір (міни, дарування тощо). Усе залежатиме лише від умов, на яких передаватиметься примірник об’єкта. Причому укласти такий договір можна з будь-яким «правомірним» власником останнього. Отримувати згоду особи, якій належать майнові права на твір, у цьому випадку не потрібно.

Автор або інша особа, якій належать майнові права на об’єкт інтелектуальної власності, може не лише надати третій особі право використовувати його, а й передати за договором повністю або частково виключні майнові права інтелектуальної власності. Про те, який договір укладається в кожному з перелічених нами випадків, див. на с. 10.

Але як довго можуть існувати «інтелектуальні» майнові права? Відповідь на це запитання ви дізнаєтеся далі.

1.3. Строки дії майнових прав

Як ми вже сказали вище, майнові права інтелектуальної власності мають свій «строк придатності». Так, згідно з ч. 2 ст. 425 ЦКУ майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, установлених ЦКУ, іншими законами або договором. Строки дії прав на основні об’єкти ви можете знайти в табл. 1.1.

Таблиця 1.1. Строки дії майнових прав

1.4. Види договорів щодо розпорядження майновими правами

Отже, ми з вами вже з’ясували, що майнові права інтелектуальної власності можуть відчужуватися. Але яким чином оформити перехід таких прав?

У пошуку відповіді на це запитання нам допомагає законодавець і пропонує декілька варіантів. Так, договірні відносини у сфері інтелектуальної власності врегульовані гл. 75 і 76 ЦКУ. Щодо майнових прав інтелектуальної власності можуть бути укладені такі договори (ч. 1 ст. 1107 ЦКУ):

1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір (якщо йдеться про авторські права, то такий договір називають авторським);

3) договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Зверніть увагу: згідно з ч. 2 ст. 1107 ЦКУ

У разі недотримання письмової форми такий договір визнається нікчемним. І тільки в прямо передбачених законом випадках договір може укладатися в усній формі.

Наприклад, ч. 1 ст. 33 Закону № 3792 дозволяє укладати усно договори про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо).

Розглянемо основні вимоги до названих договорів.

Ліцензія на використання об’єкта інтелектуальної власності. Вона видається особою, якій належать майнові права на об’єкт інтелектуальної власності, і є письмовим повноваженням на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері (ч. 1 ст. 1108 ЦКУ).

Ліцензію можна оформити як окремий документ або закріпити в одному з пунктів (розділів) ліцензійного договору.

ЦКУ виокремлює три види ліцензій залежно від обсягу повноважень, що надаються. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 1108 ЦКУ ліцензія на використання об’єкта інтелектуальної власності може бути:

1) виключною. Така ліцензія видається тільки одному ліцензіату (тобто особі, яка отримує право на використання). При цьому ліцензіар (особа, яка видає ліцензію) втрачає право використовувати об’єкт у сфері, що обмежена цією ліцензією, або видавати подібні ліцензії іншим особам;

2) одиничною. Ця ліцензія видається лише одному ліцензіату.

Ліцензіар при цьому не може видавати іншим особам ліцензії на використання об’єкта інтелектуальної власності у сфері, обмеженій цією ліцензією.

Проте на відміну від ліцензії з п. 1 нашого списку, сам ліцензіар може використовувати об’єкт у «ліцензійно-обмеженій» сфері;

3) невиключною. Така ліцензія дозволяє ліцензіару як використовувати об’єкт інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, так і видавати схожі дозволи іншим особам.

До речі, згідно з тією ж ч. 3 ст. 1108 ЦКУ наведений нами перелік не вичерпний.

У ліцензії обов’язково мають бути зазначені: її вид, спосіб (опублікування, прокат, переклад тощо) і сфера використання об’єкта інтелектуальної власності.

Ліцензія також може містити зазначення того, що ліцензіат має право надати дозвіл на використання об’єкта інтелектуальної власності третій особі (видати субліцензію). Відсутність цієї вказівки означає, що ліцензіату таке повноваження не надане.

Таким чином, при видачі ліцензії власник «інтелектуального» права визначає умови використання об’єкта інтелектуальної власності третьою особою в односторонньому порядку.

Ліцензійний договір. Це договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням законодавчих вимог (ч. 1 ст. 1109 ЦКУ).

Отже, на відміну від ліцензії, при укладенні ліцензійного договору умови надання права на використання об’єкта інтелектуальної власності визначаються обома сторонами.

Ліцензійний договір може передбачати право ліцензіата укласти субліцензійний договір, за яким іншій особі (субліцензіату) надається субліцензія на використання об’єкта інтелектуальної власності. Відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено договором.

У ліцензійному договорі обов’язково мають бути зазначені (ч. 3 ст. 1109 ЦКУ):

1. Вид ліцензії. Якщо в договорі не буде зазначено, який вид ліцензії надано ліцензіату, це означатиме, що йому надано невиключну ліцензію (див. вище).

2. Сфера використання об’єкта інтелектуальної власності:

— конкретні права, які надаються за договором;

— способи використання зазначеного об’єкта;

— територія, на яку поширюються надані за ліцензійним договором права. Якщо в договорі вона не зазначена, права поширюються на територію України (ч. 7 ст. 1109 ЦКУ).

Пам’ятайте: згідно з ч. 6 ст. 1109 ЦКУ

3. Строк, на який надаються права. Він не повинен перевищувати строку чинності виключних майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності, щодо якого укладається ліцензійний договір.

Строк надання прав не зазначений?

У такому разі вважається, що договір укладений на строк, який залишився до спливу строку чинності виключних майнових прав на об’єкт, але не більше ніж на 5 років (ч. 3 ст. 1110 ЦКУ). Якщо за 6 місяців до закінчення такого п’ятирічного строку жодна зі сторін письмово не повідомить другу про відмову від договору, то він вважається продовженим на невизначений строк.

Причому за кожною зі сторін зберігається право відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону щонайменше за 6 місяців до розірвання договору.

4. Розмір, порядок і строки виплати винагороди за використання об’єкта інтелектуальної власності. Винагорода може встановлюватися у вигляді:

а) відсотків від доходу, отриманого в результаті використання об’єкта інтелектуальної власності;

б) фіксованої суми (наприклад, одноразовий паушальний платіж);

в) іншим чином.

Окремо в ч. 8 ст. 1109 ЦКУ обумовлений випадок виплати винагороди за ліцензійним договором про видання або інше відтворення твору.

Якщо за таким договором винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в ньому повинен установлюватися максимальний тираж твору.

Винагорода може виплачуватися як безпосередньо авторові, так і його повіреному або організації колективного управління майновими правами.

5. Інші умови, за якими сторони дійшли згоди і які вони вважають за доцільне включити до договору. Наприклад, відповідальність за порушення умов використання майнових прав.

Договір про створення на замовлення і використання об’єкта права інтелектуальної власності. За ним одна сторона (творець — письменник, художник тощо) зобов’язується створити об’єкт інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та у встановлений строк (ч. 1 ст. 1112 ЦКУ).

Отже, якщо за ліцензійним договором об’єкт інтелектуальної власності вже створений (права на нього вже отримані), то за договором про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності об’єкт тільки створюватиметься відповідно до вимог замовника.

Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта і замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором (ч. 3 ст. 430 ЦКУ).

Тому в договорі повинно бути чітко прописано, як розподіляються майнові права на об’єкт інтелектуальної власності між його співвласниками.

Окремо ЦКУ обумовлює належність майнових прав на твір образотворчого мистецтва.

Так, ч. 3 ст. 1112 цього Кодексу встановлено, що оригінал твору, створеного за замовленням, переходить у власність замовника.

При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором. Але й тут сторони договору можуть установити інше.

Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до нього сторона, якій належать «інтелектуальні» майнові права, передає їх другій стороні частково або в повному обсязі відповідно до закону і на умовах, визначених договором (ч. 1 ст. 1113 ЦКУ).

При цьому ліцензійні договори, які були укладені до передання виключних майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності, продовжують діяти в тому ж обсязі.

До інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можна віднести, наприклад, договір на виконання науково-дослідних робіт, на розподіл прав між співавторами, на розподіл прав на службові об’єкти інтелектуальної власності тощо.

Договір комерційної концесії (франчайзинг). Правове регулювання цього виду договору здійснюють гл. 76 ЦКУ і гл. 36 ГКУ.

За договором комерційної концесії одна сторона (правовласник) зобов’язується надати іншій стороні (користувачу) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Предметом такого договору виступає право на використання об’єктів інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.

Відповідно до ст. 1117 ЦКУ сторонами договору комерційної концесії можуть бути тільки суб’єкти підприємницької діяльності (як фізичні, так і юридичні особи).

Таким чином, комерційна концесія застосовується для того, щоб один суб’єкт господарювання міг під фірмовим найменуванням іншого суб’єкта займатися підприємницькою діяльністю з використанням технологій і комерційної інформації останнього.

Основна відмінність цього договору від ліцензійного полягає в тому, що використання здійснюється при дотриманні всіх вимог правовласника щодо якості товарів і послуг (ст. 1121 ЦКУ), методів організації та ведення бізнесу і навіть оформлення торговельних приміщень.

Як бачите, за допомогою франчайзингу бізнесмен-початківець може скористатися репутацією і популярністю вже розкрученого бренда або торговельної марки.

Що ж, з юридичними основами покінчено. Але розслаблятися ще зарано ☺. Настав час переходити до облікових нюансів нематеріальних активів.