Для відповіді викладемо схему, за якою працюють деякі госпсуб’єкти, споживаючи навіть більше 1 млн л (1000 м3) пального на рік для власних потреб. «Техопис». Суб’єкт «А» (юрособа або ФОП) має великий парк техніки, а суб’єкт «Б» має ємності для зберігання пального, забезпечені у тому числі і паливороздавальними колонками. Пальне закуповується «А» великими партіями, але при цьому постачальники доставляють і зливають пальне безпосередньо в ємності «Б». Ці ємності «А» в оренду не бере (!), він сплачує «Б» за послуги зі зберігання, приймання і відпуску пального. Відпуск пального «Б» здійснює щодня за відомостями (тощо) шляхом заправлення через свої паливороздавальні колонки транспортних засобів (ТЗ) «А».
При цьому «А» у себе пальне не зберігає і свої ТЗ сам не заправляє — інакше він би «заробив» від фіскалів «акцизний» склад і статус платника акцизу! Його ТЗ заправляються тільки у «Б», а також (за необхідності) — на АЗС інших суб’єктів.
Документи на постачання пального, що придбавалося «А» для власних потреб, рухаються таким чином: постачальники видаткові накладні на пальне виписують на «А»*, при цьому акцизні накладні (АН) ними оформляються і реєструються на «Б» (оскільки саме на його склад фізично передають пальне). Безумовно, ці моменти чітко прописуються в договорах на постачання пального з постачальниками, що укладаються «А».
* «А» одразу ж виписує «видаткові» на «Б» — як передачу пального на зберігання.
Важливі нюанси, що стосуються цієї схеми:
1) cуб’єкту «А» пальне передавати фізично (!) не можна навіть на зберігання (оскільки така операція може розцінюватися як реалізація пального згідно з п.п. 14.1.212 ПКУ), тому пальне, минаючи «А», одразу завозиться на склад (у ємності) «Б»;
2) суб’єкту «А» небажано отримувати пальне самому, а також при цьому і самому заправляти свою техніку. Якщо перше може спричинити проблему з ліцензією на зберігання, то заправлення «А» своїх ТЗ буде напевно прирівняне фіскалами до реалізації пального (на підставі пп. 14.1.212 і 14.1.6 ПКУ, оскільки річний об’єм споживання у «А» — понад 1 млн л). Адже податківці наріжним каменем тут ставлять саме наявність у суб’єкта акцизного складу**.
** Детально про це див. «Податки та бухгалтерський облік», 2019, № 76, с. 10.
Теоробґрунтування. Платником пального акцизу згідно з п.п. 212.1.15 ПКУ є особа, що реалізує пальне. Але «А» не здійснює операцій з реалізації пального в розумінні п.п. 14.1.212 ПКУ, оскільки фізичну передачу (відпуск, відвантаження) пального робить саме компанія «Б» — шляхом заправлення ТЗ «А». Отримане ж «А» пальне далі вже нікуди фізично не передається, а, згораючи в двигунах ТЗ, споживається «А» в його госпдіяльності. Абзац десятий п.п. 14.1.212 ПКУ, в якому вказано, що не вважаються реалізацією пального операції з фізичної передачі (відпуску, відвантаження) пального виключно для потреб власного споживання госпсуб’єктами, які не є розпорядниками акцизного складу, суб’єкта «А» не стосується, оскільки передачу пального для потреб «А» здійснює не сам «А», а «Б». І оскільки у «А» взагалі немає фізичної передачі пального ні собі, ні ще комусь, то не має значення той факт, що пального ТЗ споживають на рік більше 1 млн л. Тобто у «А» в такій ситуації акцизного складу все одно не буде. Це підтверджує і термін «акцизний склад» з п.п. 14.1.6 ПКУ, адже у «А» в розпорядженні (і навіть в користуванні) немає ні приміщення, ні території, і операцій із пальним, згаданих у цьому терміні, «А» теж не здійснює.
Факт, що «А» не потрібна ліцензія на зберігання пального, підтверджується тим, що фактичне зберігання пального здійснює «Б» — за договором зберігання***, ось у нього і має бути ліцензія. А ось якби «А» взяв у «Б» ємності в оренду, то все було б навпаки…
*** Див. визначення термінів «зберігання пального» і «місце зберігання пального» в Законі України від 19.12.95 р. № 481/95-ВР.
