Затримку сплати ПДФО (ВЗ) і покарання за це ми обговорювали з вами*. Тож ви в курсі: стаття покарання залежить від того, коли були сплачені прострочені ПДФО і ВЗ. Але, схоже, про це знають не всі, або роблять вигляд, що не знають.
* Див. «Податки & бухоблік», 2020, № 34, с. 14.
Гаразд податкова. Її вибір — покарати пожорсткіше — уже давно не дивує. А суди?! Вони-то повинні розбиратися. Повинні і розбираються. Давайте поглянемо на цю історію із заморочкою. Розпочнемо з основ.
Пункт 168.1 ПКУ вимагає, щоб податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь фізособи, утримав із суми такого доходу ПДФО і ВЗ і сплатив їх до бюджету:
— у день виплати доходу єдиним платіжним документом — якщо він такий дохід виплачує готівкою, отриманою в банку, або шляхом перерахування на банківський рахунок платника податку (п.п. 168.1.2 ПКУ);
— протягом 3 банківських днів з дня, що настає за днем нарахування (виплати, надання) доходу, — при виплаті доходу готівкою з каси або надання доходу в негрошовій формі (п.п. 168.1.4 ПКУ);
— протягом 30 календарних днів, що настають за останнім днем місяця, в якому нараховано дохід, — у випадку коли оподатковуваний дохід нарахований, але не виплачений фізичній особі (п.п. 168.1.5 ПКУ).
Припустимо, що підприємство нарахувало зарплату працівникам, утримало з неї ПДФО і ВЗ, але не виплатило і не перерахувало до бюджету ПДФО і ВЗ з нарахованих, але не виплачених сум протягом 30 календарних днів, що настають за останнім днем місяця, у якому нараховано дохід.
Який штраф у цьому випадку світить підприємству: згідно з п. 126.1 ПКУ або п. 127.1 ПКУ? До чого готуватися?
Звичайно ж, тут працюють положення п. 126.1 ПКУ. Адже якщо оподатковуваний дохід нарахований, але не виплачується платникові податку, то
обов’язок зі сплати ПДФО не пов’язаний з фактом виплати доходу, а має встановлений для місячного податкового періоду строк сплати
При цьому п. 126.1 ПКУ передбачає відповідальність платника податків за несвоєчасну сплату узгодженого грошового зобов’язання.
Розмір штрафу залежатиме від періоду прострочення сплати:
— при затримці сплати до 30 календарних днів включно, що настають за останнім днем строку сплати суми грошового зобов’язання, — у розмірі 10 % погашеної суми податкового боргу;
— при затримці більше 30 календарних днів — у розмірі 20 % погашеної суми податкового боргу.
А ось п. 127.1 ПКУ встановлено відповідальність саме за несплату (неперерахування) податків до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків.
Такі дії призводять до накладення штрафу:
— у розмірі 25 % суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету;
— за ті самі дії, вчинені повторно протягом 1095 днів, — у розмірі 50 %;
— за дії, вчинені втретє та більше протягом 1095 днів, — у розмірі 75 % суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.
Тобто положення:
— статті 126 ПКУ застосовуються, коли має місце невчасність сплати платником податків узгодженої суми грошового зобов’язання. У цьому випадку розмір санкцій безпосередньо залежить від часу затримки такої сплати;
— статті 127 ПКУ встановлюють ступінь відповідальності за несплату (неперерахування) податків до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків. Тут розмір штрафних санкцій «прив’язаний» не до часу затримки сплати, а до кількості допущених порушень протягом певного періоду часу.
Загалом виходить, що коли дохід нараховано, але не виплачено, термін сплати зобов'язання не залежить від факту виплати податку в наступному.
Аналогічної думки дотримується і Верховний Суд (див. постанову ВС від 21.05.2020 р. у справі № 820/4330/17 // reyestr.court.gov.ua/Review/89396216). Він зазначає, що
для правильного обрання штрафної норми (п. 127.1 або п. 126.1 ПКУ) є визначальним те, коли був сплачений ПДФО і ВЗ стосовно моменту виплати доходу
Але на практиці податківці часто роблять вигляд, що не знають про ці відмінності і застосовують до підприємства штрафні санкції виключно на підставі п. 127.1 ПКУ, забуваючи про існування ст. 126 ПКУ (ср. ). Хоча такий вибір податківців цілком зрозумілий: адже відповідальність за п. 127.1 ПКУ значно дорожче, ніж на підставі п. 126.1 ПКУ. Тож нічого дивного.
Якщо ваше підприємство, опинившись в аналогічній ситуації, потрапило в коло тих, з кого податківці також вирішили «зрубати штраф більше», сміливо йдіть до суду. А він, як бачите, розбирається в цих питаннях краще.
Додатковим стимулом вам у цьому можуть бути «стислі» граничні строки застосування штрафних (фінансових) санкцій до платників податків, що відповідають строкам давності для нарахування податкових зобов’язань, визначеним ст. 102 ПКУ (ст. 114 ПКУ).
Так, згідно з п. 102.1 ПКУ контролюючий орган має право самостійно визначити суму грошових зобов’язань платника податків не пізніше за закінчення 1095* дня, що йде за останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов’язань, нарахованих контролюючим органом.
* З 01.01.2021 р. — 7 років (2555 днів) — див. «Податки & бухоблік», 2020, № 45, с. 8.
Якщо до закінчення строку давності контролюючий орган не визначив суму грошових зобов’язань, платник податків звільняється від таких зобов’язань
Виняток — тільки випадки, визначені п. 102.2 ПКУ. Так, грошове зобов’язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності (1095 днів), якщо:
— податкова декларація за період, протягом якого виникло податкове зобов’язання, не була подана;
— посадова особа платника податків (фізична особа — платник податків) засуджена за ухилення від сплати зазначеного грошового зобов’язання або в кримінальному провадженні винесене рішення про його закриття за нереабілітуючими підставами, що набрало законної сили.
Отже, навіть якщо в підприємства і є правопорушення в частині сплати ПДФО і ВЗ, що підпадають під ст. 126 ПКУ, але податківці не зафіксували це в ППР при перевірці, то упустивши строки давності, вони вже не зможуть це зробити. Адже судові баталії можуть тривати роками…
