Одним із прийомів, здатних забезпечити безперервну подачу електроенергії до вашого цеху, будівлі, офісу, лабораторії тощо, є придбання електричних дизель-генераторів (ЕДГ). Про таку можливість ви знаєте ще з «Податки та бухгалтерський облік», 2014, № 91, с. 17.
Передбачливі господарники давно вже обзавелися таким джерелом резервного електропостачання. Орендарі, звичайно, прагнуть узяти в оренду саме ці об’єкти. Хоча разом з ними вони отримують і додаткові проблеми зі сплатою екоподатку. Але ми з вами розгриземо їх як горішки. Їх усього три. Як у тій старій кіноказці…
Горішок перший. Чи сплачується екоподаток за ЕДГ?
Це питання таке давнє, як і сам екоподаток (у докодексні роки — екозбір). Якщо відповідати на нього коротко, то фіскали завжди вважали будь-який ЕДГ стаціонарним джерелом забруднення. І, як наслідок, наполягали на сплаті відповідного екоплатежу до бюджету за викиди в атмосферу забруднюючих речовин таким джерелом. Не зрадили вони своєму підходу і зараз. Так, вони заявляють (див. БЗ 120.09), що до стаціонарних джерел забруднення можна віднести генератори і міні-електростанції, що працюють на паливі, при спалюванні якого утворюються та викидаються в атмосферу забруднюючі речовини або суміш таких речовин.
Ми, у свою чергу, послідовно відстоювали позицію, що більшість ЕДГ стаціонарними джерелами не є. Та це й так очевидно, особливо коли йдеться про портативні генератори невеликих потужності і розмірів, обладнані будь-якою системою, що дозволяє переміщати його у просторі. Так от, експлуатація таких ЕДГ через їх нестаціонарність не має призводити до додаткових витрат на сплату екоподатку.
До того ж, на підтримку цієї позиції донедавна був і такий непрямий аргумент — у вартість дизпалива, придбаного для ЕДГ, уже входив «пересувний» екоподаток, а сплата його «стаціонарного» різновиду призвела б до подвійного оподаткування.
Проте з початку поточного року «пересувний» екоподаток наказав довго жити — його замінили «роздрібним» акцизом на ПММ (детальніше див. «Податки та бухгалтерський облік», 2015, № 4, с. 16). У зв’язку з цим відстоювати несплату «стаціонарного» екоподатку за портативні ЕДГ — тепер доля тільки сміливих. ☹
А ось щодо ЕДГ у стаціонарному виконанні (розміщених на фундаменті, підключених до систем вентиляції, димовидалення, пожежної сигналізації та пожежогасіння) дійсно можна погодитися з податківцями щодо віднесення таких агрегатів до стацджерел забруднення в розумінні п.п. 14.1.230 ПКУ*. І щодо сплати за них екологічного податку, певно, теж.
* Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI.
Гадаємо, більшість із вас, шановні читачі, зваживши всі викладені вище «за» і «проти», вирішать-таки екоподаток за ЕДГ сплачувати. Причому, за будь-які, хоч за портативні, хоч за стаціонарні. Тоді перед вами неминуче постане таке запитання.
Горішок другий. Як сплачувати екоподаток за ЕДГ?
Це питання теж «із бородою». ☺ І при відповіді на нього ми традиційно звертаємося до ст. 11 Закону № 2707*: викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення можуть здійснюватися після отримання дозволу. Необхідність цього документа полягає ще і в тому, що тільки маючи його можна достовірно визначити перелік забруднюючих речовин, що викидаються вашим ЕДГ в атмосферу, і їх фактичну кількість. А отже, коректно розрахувати суму екологічного платежу до бюджету за відомою формулою з п. 249.3 ПКУ:
n
Пвс = ∑ (Мі х Нпі),
i=1
де ∑ — знак суми;
Мі — фактичний обсяг викиду і-тої забруднюючої речовини в тоннах;
Нпі — ставки податку в поточному році за тонну і-тої забруднюючої речовини у гривнях з копійками.
* Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16.10.92 р. № 2707-ХII.
До речі, податківці не ставлять обов’язок сплати екоподатку в залежність від наявності чи відсутності зазначеного дозволу (див. БЗ 120.03). Більше того, вони пропонують платнику податків, який не має такого дозволу, самостійно визначити обсяги викидів і ставки податку.
Ми ж наполягаємо на отриманні дозволу на викиди. Але тільки на стаціонарні ЕДГ. Поширювати цю вимогу на портативні генератори було б безглуздо. Звідси робимо висновок, що при експлуатації таких агрегатів розумніше все ж екоподаток не сплачувати. Точніше, сплачувати стільки, скільки не шкода. ☺ І декларації подавати точно у строк. А якщо перевіряючим видасться мало —надати їм можливість нарахувати його самостійно. І вже тоді, якщо їх розрахунки вас влаштують, сплатити його до бюджету. Тим більше, що такий варіант для багатьох може виявитися навіть вигідним (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2015, № 76, с. 42).
Якщо і після цього ви вирішите сплачувати податок без жодної тяганини, то читайте далі відповідь на найважливіше запитання.
Горішок третій. Хто сплачує екоподаток за ЕДГ?
Позиція фіскалів з цього приводу влаштує всіх. Бо, як не дивно, у двох різних консультаціях з БЗ 120.01 вони відповідають «і нашим і вашим». Так, кажучи про сплату «стаціонарного» екоподатку при експлуатації такого стацджерела забруднення, як опалювальний котел, вони покладають обов’язок із його сплати на власника.
А ось роз’яснюючи більш загальне питання — хто сплачує за викиди в атмосферу стаціонарним джерелом забруднення в разі передачі його в оренду — крайнім називають орендаря. Мотивуючи це тим, що саме він безпосередньо забруднює атмосферне повітря своїми викидами, а орендодавець — власник джерела забруднення тут абсолютно ні до чого.
Нам ближче якраз остання їх відповідь. Хоча б тому, що в п. 1.9 Інструкції № 108** під суб’єктом господарювання, який повинен отримувати дозвіл на викиди, розуміється особа, яка управляє або контролює обладнання, у тому числі особа, якій відповідно до законодавства передано права володіти та користуватися обладнанням, а також забезпечувати його технічне функціонування.
Таким чином, у разі передачі в оренду того чи іншого стаціонарного джерела забруднення спецдозвіл зобов’язаний отримувати орендар такого джерела забруднення. Отже, і екоподаток сплачувати йому. Як-то кажуть, тут двох думок бути не може.
